Симфонія Сльози

(писано о 06:00 ранку, 17 жовтня, в день св. Франциска Асижського)

Понад дріб’язковістю і метушнею, понад мурашиним світом людей, зойками втрат, понад катастрофами і «цвинтарем розстріляних ілюзій» пливе Жива Ріка Музики. Єдина мова, яка не потребує перекладу.

«Хіба можна писати Симфонію Сльози, коли навколо – ганебний маскарад?» Відповідь є: можна.

Мій ранок тепер відрізняється від усіх попередніх ранків. Завдяки щедрості Костянтина і завдяки «Багателям».

У нас тут вживають слово «багателізувати» тобто «легковажити».

Нажаль, у Львові вже нема ріки. Тому, коли хочу знову зібрати в цілість розбиті частини мене – їду в гори, де тече Черемош. Гірська ріка має свій звук: там і водовороти, і тихі плеса.

Біля води починаєш розуміти не тільки плинність часу і себе в ньому, але також і вічну тему Тривання, великого проминання усього, що дрібне.

Нас не буде, а ріка плистиме далі, до моря.

На Йордан, коли освячуються води українських рік, святим стає і Чорне море. А Ви знаєте, що річка Буг колись називалася Бог? Це ніби наш Ніл, як у Києві Борисфен…

Ігор Калинець у вірші, присвяченому Максимові Березовському, «Не отверзи мене во время старости» пише: «Скільки б не клав своє серце / на розпечене сонце / на каруселю платівки / воно сторчма шугне / до долу, в провалля, вже після першого такту / Так починається витік / гомону гаїв…

У «Багателях» серце нікуди не шугає. Ви, пане Валентине, ніби ласкаво запрошуєте посидіти з  Вами коло РІКИ. Берете за руку і ведете під дощем. Чи це сніг?

Вам вдалося передати мерехтіння світла на воді. Айвазовський радіє. А як втішаються імпресіоністи!

Скапування води з весел, в тиші ранку, коли від кожної краплі ідуть концентричні кола і човен ковзає беззвучно по тихому плесу.  Чи може це тремтіння роси на пелюстках польових лілей?

Як подякувати Вам за торкання до Великої Цілості? 

Можливо так: Евхарісто, киріє! Людина не може жити без води.

Ваша музика не тільки провадить до води, вона сама є  в о д о ю .

Анрі Матісс казав, що в час Французької Революції йому найкраще вдавалися натюрморти.

Франціско Ґойя сотворив «Капрічос» на хвилях Великої Депресії.

Євген Лисик, під скаженими тиском сталінсько-брежнєвського маразму, намалював вугіллям геніальну серію «Химер» і буквально з шматків власної плоті і кров’ю серця виліпив декорацію до «Спартака», які чомусь дуже нагадують обгорілий Майдан 2014 року.

В хроніках кінця ХХІ ст. писатимуть: в розпал російсько-української війни, сумнозвісного теракту в Парижі… і напливу біженців в Європу деякі щасливі люди мали змогу слухати «Багателі» Сильвестрова.

… і вони були єдиними які уціліли…

… і війна припинилася.

Іванка Димид

Київ – Львів – Княжичі