Виступ
митрофорного протопресвітера доктора Михайла Димида на академії з нагоди 100-ліття
Патріарха Мирослава-Івана Любачівського. Львів, УКУ, 24 червня 2014.
Постать патріарха
Мирослава-Івана через призму Майдану: про гідність, молитву і свободу!
Слава Ісусу Христу! Дорогі друзі!
Ми, що пережили Майдан, знаємо: є дві чесноти, які дуже
потрібні кожному з нас. Це є гідність і свобода. Для віруючих в Бога є ще третя
– це молитва. І коли ми нині вшановуємо століття від дня народження патріарха
Мирослава-Івана, я маю сказати, що він був уособленням гідності, свободи і
молитви.
Бог дає кожній людині таланти, і нам важливо зрозуміти, -
який ми маємо дар і ним жити. Якщо ми будемо просто жити тим даром, яким Бог нас
наділив, то будемо чуда творити. І якщо ми зійшлися, щоби пом’янути великого
сина українського народу, це тому, що він віддав вповні своє життя Богові і тим
самим міг творити Божі чуда.
Гідність в патріарха Мирослава висловлена його життєвою
поставою: «Я є вірним слугою вселенської Церкви і одночасно я є головою своєї
Української Київської Греко-Католицької Церкви і буду все робити для її
розвитку». Тобто, якщо буду дотримуватися віри своїх батьків, буду жити згідно з
Божими заповідями, то я не тільки стану добрим греко-католиком, але й добрим
християнином. Якщо це запропонувати як приклад до наслідування для
сьогоднішнього українця, то треба так сформулювати пропозицію: не тільки
допомагатиму своїй дружині, своїм дітям, своєму роботодавцеві, але тій людині,
що в Африці, що в Москві, що в Чечні, що в Луганську. Лише такий вимір вірності
і гідності є шляхетним, і уподібнює людину до Господа Бога. Це можливе лише,
якщо достойно жити згідно зі своїми переконаннями, чи хтось бачить мене, чи не
бачить. І, наприклад, отець Мирослав-Іван роками був науковцем, сидів у бібліотеці
та своїй кімнаті. Роками був помічником на парафії і він цією гідністю жив. Тому,
коли він став, начебто, випадково, але в дійсності згідно з Божим провидінням,
вибраним на митрополита Філадельфії, а потім коад’ютором, тобто
заступником із правом наслідства, патріарха Йосипа Сліпого, то ця людина була, по
– Божому, готова. Бо все, що він робив у секреті свого дому, тобто гідно живучи
за Божими заповідями, він міг виконувати навіть перед мільйонами людей.
Також для мене очевидно, що Боже провидіння допомагало отцю
Любачівському готуватися до своєї великої місії. Промовистим прикладом є його
єпископська хіротонія, яку можна окреслити як «зудар еклезіологічних концепцій
на найвищому ієрархічному вселенському рівні». Уявіть собі його папа Іван-Павло
ІІ номінував на архієпископа Філядельфії, про це написали газети, а 16 жовтня
1979 р., патріарх Йосиф ось що йому пише: «Ваше назначення за Божою і церковною
справедливістю неважне і неіснуюче… Проти Вашої особи застережень не маю.
Походження зі світлої спадщини Львівської архиєпархії дозволяє сподіватися, що
Ви будете боронити і захищати права та помісність нашої Церкви по цілому світі
проти ворожо нам наставлених противників, з яких деякі знаходяться, на жаль, і
у Римській Курії. Це обов’язок кожного члена нашої славної Церкви, зокрема її
єпископів і знехтування такого завіщання становить злочин зради своїх славних
батьків».
 |
| "Вісті з Риму" - офіціоз патріарха Йосифа Сліпого. |
В результаті чого 12 листопада ц.р. хіротонія відбулася в
Сикстинській капеллі за участю самого Івана-Павла ІІ. І він це пережив, і не схибив,
він був готовий до великого моменту, а це було не легко, бо прикладів людей, які
не розуміли сутності своєї Церкви серед тодішнього єпископату Української Католицької
Церкви було немало.
 |
| Нововисвячений архиєпископ-митрополит Мирослав-Іван у Сикстинській капеллі 12.11.1979. Хіротонізували: Римський архиєрей Іван-Павло ІІ та патріарх Йосиф. |
Тепер прив’язую до нинішнього дня. Ми з Вами були готовими
у відповідний момент стати на Майдані. Ми зараз молимося і трудимося для
остаточного скинення совєтського баласту з нашого суспільного життя. І це
добре. Хвала всім нам! Але для того, щоби зробити ще один крок вперед, щоби
дійсно таких Любачівських народжувалося більше по наших сім’ях,
і щоби вони давали наступні поштовхи для позитивного розвитку нашої Церкви і
нашого суспільства, щоби повстала нова Україна, – то нам треба ту готовність
завжди тримати під контролем і в маленьких ділах щоденного життя: переходити до
конкретики: допомогти, коли потрібно; бути чесним, коли трохи важко; помолитися,
коли нема надії; а коли щось доброго отримано – подякувати Господеві. Патріарх Мирослав-Іван
був носієм надії, яка у ньому жила! А одна із найбільших основ цієї його гідності
була молитва, а через неї Божа благодать. Хто коли-небудь зайшов до його
кабінету чи кімнати, завжди бачив відкритий «Молитвослов». Він завжди жив із
Божим Словом, а це творило відповідну атмосферу. Приходячи до нього, я мав
відчуття, що прийшов до батька, що та людина, навпроти мене, хоч це є голова Церкви,
хоч це є єпископ, але мені комфортно з ним. Не почуваєшся мурашкою супроти слона.
А це дуже важливо – образ батька, образ тата. Бо тільки людина, що відкриває
своє серце вповні до Бога Отця, може відобразити образ батька який є в Отця, для
інших. І такою є велика місія для українських мужчин, щоби вони зрозуміли, що
найважливіша роль в їхньому житті, (в моєму теж), відображувати образ Отця для своїх
ближніх, для своєї дружини, для своїх дітей і для всіх тих кого я зустрічаю в
моєму житті. От таким був Мирослав–Іван Любачівський.
 |
| Патріарх Йосиф скасовує папське призначення о. Мирослава-Івана Любачівського на єпископа, видане Іваном-Павлом ІІ, а натомість сам його призначає на цей самий сан. |
Гідність, молитва і останнє – свобода. Якщо ми щоденно вправляємося
в таких гарних, хоч і важких вправах, то ми тоді зможемо отримувати дар свободи
від Господа. Ми зможемо жити свободою. Бо кожен і кожна з нас отримали свободу,
але жити свободою – оце є питання. Якщо людина добре відповість Божому дару і
добре застосує його на практиці, вона буде найщасливішою людиною на світі. Бо
якщо хтось в різних малих моментах свого життя, звик відповідати правильно і правильне
рішення приймати, то він, якщо треба буде віддавати своє життя, чи якщо прийде
якась небезпека, він спонтанно вибере вірне рішення. А свобода, як її розумів
Мирослав-Іван, це не є вибір між добром і злом. Оскільки свобода, це є дар
Божий і Бог хоче, щоб людина ним жила і завдяки цьому дару розмовляла з своїм Творцем,
то свобода – це є вибирати добро. І тільки, якщо людина вибирає добро, вона
уподібнюється до Бога, і тільки, якщо вона вибирає добро, то весь світ їй належить,
бо Цей, який весь світ сотворив, Він його її віддає. Тому Мирослав-Іван, міг стати
на фундаменті своїх славних попередників: митрополита Андрея Шептицького і
патріарха Йосипа Сліпого, і казати : «Я не є таким величним, але я буду
старатися іти прискіпливо по їхніх рекомендаціях, я буду чітко слідити за
їхніми ідеями і буду, з вашою допомогою, продовжувати цей історичний розвиток
Української Греко-Католицької Церкви». І Ви знаєте, що йому це вдалося. Він у
всіх світових інстанціях, оскільки Глава Церкви зустрічається із Папою
Римським, різними Патріархами, різними президентами, і він всюди гідно
представляв нашу Церкву. І всюди казав, що ми українські греко-католики маємо
право на свою самобутність, ми маємо обов’язок єднати український нарід. І те,
що ми просимо визнати патріархат, нам потрібно для кращого служіння як Вселенській
Церкві, так і своєму народові. Треба було дійсно бути свобідною людиною, щоб погодитися
із аргументацією Баламандського документу, що унія це метод минулого, чи щоб подати
руку примирення польському, а згодом російському народові і Церкві, чи відмовитися
із своїм Синодом вибирати коад’ютора під диктатом Римської Курії.
Так що, дякую Тобі Боже, що Ти дав нам такого сина –
Мирослава-Івана, про якого ми не забуваємо, бо він так добре працював, він так
широко відкривав своє серце до Тебе, що Ти залишив його пам’ять у нас навічно. І ми просимо у Тебе, Боже, ще більше давай нам таких
синів і дочок, щоби ми брали з них приклад, разом із ними досвідчували
гідності, молитви, свободи, – і стали всі святим народом.
Немає коментарів:
Дописати коментар