Рецепт доброго вибору від патріярха Любомира

Начерк портрету патріярха Любомира. (Іванка Димид, с. Княжичі, 22.10.2015)

http://ugcc.kiev.ua/blog/majbutnje-nashoho-narodu-ne-je-spravoyu-tilky-vlady-tse-je-sprava-vsoho-narodu-blazhennishyj-lyubomyr-v-intervyu-dlya-zhurnalu-nash-sobor/

Професійність, Порядність, Патріотизм

Диякон Андрій Боднарук: Незабаром українці матимуть черговий екзамен – ще одні вибори. Чим ми повинні керуватись, обираючи добрих керманичів місцевих самоврядувань?

Патріярх Любомир: Пригадую перед виборами секрет певного чоловіка, якого він назвав «Три П». Що ж це означає? Отож, керуючись вибором політика – тої людини, яка стоятиме біля керма нашої держави, – ми повинні вважати, щоб у його житті були явно присутні три слова на літеру «П».

Перш за все, така людина має бути «Професійна», має бути обізнаною в політиці та історії. Депутатом має бути професійно приготовлена особа, адже це той, хто творить закони. Це є людина, яка вказує дорогу іншим. Це тягне за собою велику відповідальність, адже вказувати потрібно так, щоби будувати та розвивати. Але щоби це робити, треба добре розуміти, що політика – це спосіб помагати людям, щоб дати їм все, що належить, дати права та розвиток.

Друге «П» – це «Порядність». Вибирати людину потрібно порядну. То значить людину, яка є чесна, яка не старається бути при владі тільки задля власної вигоди, щоб примножити свої гроші та не дай Боже вкрасти у того, хто живе чесно. Порядна людина – це людина, яка виконує свій обов’язок чесно, яка старається принести користь іншим. Бо депутат є слугою народу, а значить має служити народу. Політик не повинен використовувати людей до своїх цілей та для своєї вигоди, а повинен служити людям для загального блага.

Третє «П» – «Патріот». БУТИ ПАТРІОТОМ – ЗНАЧИТЬ ЛЮБИТИ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ НЕ ТЕОРЕТИЧНО, А ПРАКТИЧНО. Часто чуємо, як хтось каже: «Люблю Україну до загину». І що з того? Адже пізніше не видно, щоб це проявлялось. Треба любити свій народ! Треба любити всіх людей, але природно є, коли любимо той народ, з якого походимо. Потрібно також пам’ятати, що правдивий патріот не погорджує іншими народами, всіх шанує та нікому не завдає кривди. Адже кожен народ є народом Божим і має такі самі права, як і всі! Подібно як у родині: природно, коли любимо свого тата чи маму більше за всіх, так само природно є, коли любимо більше свій народ. Патріот – це той, хто свій народ любить, готовий служити своєму народові, готовий за нього жертвувати навіть своє життя, якщо добро цього народу того вимагає.

Священичі сім'ї залишені в лімбі теології Церкви

Світової слави італійський східний богослов отець Basilio Petrà пише про брак східної перспективи на Синоді єпископів про Сім’ю. Це він робить в блозі присвяченому Синоді про Сім'ю відомого італійського католицького журналу "Il Regno" під заголовком: "Забуті родини. Подруги відсутні":

http://ilregno-blog.blogspot.it/2015/10/famiglie-dimenticate-sposi-assenti-un.html?spref=tw&m=1

 Сім’я отця Мирослава та Лесі Богаків з Тернопільщини

Ось кілька його слів:

«Я маю на увазі священичі сім'ї майже всіх східних Католицьких Церков, а саме сім'ї одружених священиків, що в майже всіх цих Церквах є визнаними керівниками християнських парафіяльних громад. Ці Церкви присутні в дуже чутливих регіонах, такі як Близький Схід, Африканський Ріг, Балкани, Україна; християни (католики) з Африки, Близького Сходу, країн Східної Європи, які емігрували в країни Північної Америки, Австралії та Західній Європі були і в принципі залишаються східними.

Тим не менш, нічого не говориться про такі сім'ї: вони залишені в лімбі [ні в раю, ні в пеклі, ні в чистилищі] теології і самоусвідомлення Католицької Церкви.

Добре  зробили, що запросили подружні пари, а також ...що призначили двох неодружених парохів латинської традиції. Також похвально, що запросили як спостерігача пароха ієромонаха східної традиції (коптської). Тим не менш, я думаю, що абсолютно законно запитати, чому не додумалися запросити щонайменше одну пару представників східного заміжнього духовенства.

Відповідь, мабуть, не важка, хоча сумна, і мало співзвучна з усім, що говорить Синод, про велику і важку місію християнської сім'ї в Церкві (окрім того, що у світі). Ідея такого запрошення навряд чи може виникнути у людей, які звикли думати, що шлюб і священство, по суті, різні несумісні покликання і, що таке співіснування є терпимим і переноситься лише з чисто практичних міркувань і для зручності.

Печаль збільшується, коли виявити, що такому способу мислення сприяють також деякі (хоча й рідкі) впливові члени Східних Церков, показуючи нетерпіння до одруженого духовенства і неминучих його сімейних потреб, забуваючи вдячність висловлену ІІ Ватиканським собором до одруженого священства, називаючи його святим покликанням від Бога (Про священство - Presbyterorum ordinis, 16).

Професор східного морального богослов'я Базіліо Петра

Синод про Сім'ю близький до завершення. Ці міркування, звичайно, не змінять об'єктивну ситуацію, яку кожен може побачити. Усі важливі форми сімейного пастирської присутності в Церкві були в якісь мірі там представлені; всі вони мали можливість висловитися на Синоді, всі, крім священицьких родин. Всі форми рукоположеного служіння (єпископи, безшлюбні священики, постійні дияконів) були присутні і були почуті, всі, крім одружених священиків, пасторально діючі в багатьох парафіях по всьому світу.

Звичайно, немає шляху назад. Але, мабуть, можна – справді, бажано – щоб до кінця Синоду якийсь синодальний голос прозвучав, і з вдячністю згадав служіння цих сімей, і цих пресвітерів, які вводять сімейний стан і переживають його в серці Церкви.

Це було б актом справедливості, звичайно милий Богові.»

Еклезіологічні перспективи 2

Обов'язкове домашнє читання: 

Вселенський патріархат і Українська Греко-Католицька Церква Доповідь архиєпископа Всеволода Скопельського в коледжі св. Михаїла Торонтонського університету. 2 грудня 1989 р.Б. // ВСЕВОЛОД (Майданський),  «Усі ми брати» (Львів: Свічадо, 2006). с. 15-31.

Событие МайданаА. Ахутин, И. Берлянд

http://duh-i-litera.com/sobyitye-majdana/

Один Божий Народ у краї на Київських горах.

  Слово Блаженнішого Любомира, Митрополита Києво-Галицької митрополії УГКЦ, з нагоди започаткування повернення осідку Митрополита до Києва.

  http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;23;383/

Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви.

  http://mail.google.com/a/ucu.edu.ua/?ui=2&ik=982bb7d04c&view=att&th=11f8e712b6ea2f83&attid=0.1&disp=vah&zw

Меморандум Української Греко-Католицької Церкви щодо Помісності Київської Церкви. Вісник Києво-Галицького Верховно Архиєпископства № 5 (Київа 2008) 7-9. http://www.ugcc.org.ua/fileadmin/user_upload/pdf/visnyk_5.pdf

Чи "одне хрещення" провадить до "єдиної Церкви"?

Митр. прот. д-р Михайло Димид

Семінар організований Українським Християнським Академічним Товариством п. з.

«Природа Церкви та важливість Хрещення як "дверей" для входження до Церкви».

Львів, 8 екуменічний соціальний тиждень, 2 жовтня 2015

Чи "одне хрещення" провадить до "єдиної Церкви"? 

(Неостаточний текст)

Домашнє завдання, на яке мені треба відповісти, є наступним: Чи "одне хрещення" провадить до "єдиної Церкви"?

Василій Великий в Гоміліях на Пс. 48, пише, що «наша ціль, задля якої ми все робимо й до якої прямуємо, це щасливе життя у вічності». Таке «життя у вічності», за визначенням ІІ Ватиканського собору, можна сягнути через входження в Тіло Христове (Lumen Gentium – Світло народів 7). Про це ми читаємо насамперед в Посланні до Римлян, де написано: «якщо ми з’єднані з Ним [Христом] подобою його смерті, то будемо і подобою воскресіння» (Рим. 6:4-5).

Катехизм Української Греко-Католицької Церкви п. 282 пояснює, що цією ненамацальною дійсністю «єднання з Ним» є Церква. Цитую Катехизм: «Апостол Павло називає Церкву Тілом Христовим, у якому Головою тіла є Сам Христос, а ми – Його члени (див. Рим. 12: 3-6; 1 Кор. 12: 12- 30; Еф. 1: 22-23; 4: 11-13). На Тайній Вечері Христос дарує Своє Тіло в Євхаристії, причастя Якого творить нас Тілом Христовим. Як є один Бог, один Посередник між Богом і людьми – Ісус Христос, так є і одна віра, одне Хрещення й одна Церква, поза якою нема спасіння. Проте шляхи та способи, якими Бог через Церкву спасає людство, завжди залишаться таїнством Божого милосердя».

Іншими словами Церква-Тіло Христове покликана стати новим Народом Божим (LG 9). Цей новий народ, через Хрещення кожного, стає «духовним домом і святим священством» (LG 10). Це священство приводить до «свідомої та діяльної участі в літургійних богослужіннях, […] на які, силою хрещення, має право й обов’язок християнський люд – “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний” (1 Пт. 2:9; пор. 2:4-5)» (Sacrosanctum Concilium – Священний Собор 14).[1]

Тексти із святоотцівської традиції і єпископського навчання наголошують на новій якості життя, до якої Церква через хрещення провадить. Йде мова про «народження з висоти», про яке Ісус сповіщає Никодима (пор. Йо. 3:3) і яке здійснюється «з води та Духа» (Йо. 3:5). Василій Великий так це пояснює: «Йоан проповідував хрещення покаяння, і ціла Юдея сходилася до нього. Господь проповідує хрещення богосинівства, і хто з тих, що покладають надію на Нього, не послухається? Йоанове хрещення було лише початком, Ісусове ж – завершенням. Те відводило від гріхів, це – єднає з Богом»[2].

Нині хотів би застановитися над значенням «хрещення богосинівства», бо думаю, що це важливий ключ для розуміння співдії між «єдиним хрещенням» і «одним Тілом Христовим». А для того, щоб розвинути ідею «богосинівства», потрібно зрозуміти ще один аспект хрещення – саму «подію», яка має своє остаточне значення тільки у виході із цієї «події». Так як пише австрійський богослов Бернард Кернер в статті «Віра-хрещення-євхаристія»: «Характерним є, що хрещення Ісуса вже з античних часів розуміється як подія, яка показує наскільки Бог “занурюється” в нашу дійсність – аж до того, щоб бути солідарним із грішниками, з тими: що далеко живуть від Бога».[3] Хрещення – це отже «подія», яка виносить людину в інший вимір – занурює її в Божу відкриту реальність триєдиного Бога на взірець самого Богоявлення.

Власне цей аспект хрещення, як «подія», треба нам нині трохи розвинути. Російський філософ Анатолій Ахутін разом із дружиною Іриною Берлянд написали статтю «Событие Майдана» в московському журналі «Синий диван» № 19.[4] Ахутін пояснює, що «тільки через з'ясування самого сенсу слова “подія”, ми можемо підійти до розуміння того, що зібрало, хто зібрався». «“Подія”, має сенс того, що відбувається вже не всередині, в самій події, яка точиться, а в тому, що виходить за її межі – так, що після події сам хід справи змінює русло». Філософ теж говорить про «“співучасте розуміння”, тобто розуміння всередині “події” разом з тими людьми, хто зібрався». Це розуміння, яке не може відбутися ззовні, і яке виливається із середини на зовні в нову дійсність.

Через таку натхненну спроможність людини переживати неповторного роду події, ми знову відкриваємо «невід'ємну приватну власність [унікальну особистість] людини, а саме її власну гідність». Це, наприклад, сталося з Майданом. Після «події» Майдану гідність приватної людини і категорія «окремі люди» стали вповні соціологічними поняттями, і різні мислителі знову повертаються до богословського дискурсу, який присутній віками в Святому Письмі. Кардинал Валтер Каспер, бувший секретар Папської ради зі сприяння християнській єдності, так говорить про біблійне розуміння гідності людини: «глибоке обґрунтування гідності кожної людини лежить у її відносинах з Богом і в Божому дарі людині [...]. Міра людини більша ніж людина; Бог є мірою людини. Таким чином, єдиний Бог є теж вищим досягненням людини, її есхатон».[5] Тут доходимо до висновку, що оригінальна гідність людини реалізується тільки через хрещення в Сині чоловічому, яким є Ісус Христос (пор. Рим. 5:14).

В традиційний спосіб Церква визначає, що таке чудо єднання стається через подію хрещення. При цьому Церква у своїй вселенській практиці знає різні види хрещення. Про легітимність таких відмінностей у літургійних і канонічних практиках участі у таїнствах християнського втаємничення свідчить документ сесії Міжнародної Змішаної Комісії для богословського діалогу між Римо-Католицькою і Православною Церквою в Барі під заголовком «Віра, Святі Таїнства і єдність Церкви» (1987) в п. 53[6]. Барська спільна заява просто відсилає нас до Фотійського Синоду, який відбувся в Константинополі в 879-880. Цей синод, що відновив сопричастя між Константинополем та Римом, так постановив (на IV сесії): «Кожна столиця отримала від традиції особливі давні звичаї. На їх тему не слід ані завзято дискутувати, ані сперечатись. Римська Церква зберігає властиві собі звичаї і добре, що так чинить. З іншого боку, Константинопольська Церква також зберігає притаманні їй звичаї, які отримала від початку свого існування. Це саме відноситься також інших східних столиць»[7].

Вже Тридентійський собор в «Декреті про оправдання» (1547) становив, що «перехід від стану, в якому людина народжується від Адама до стану благодаті і прийняття усиновлення Божого (Рим. 8:15) [...], після проголошення Євангеліє, не може настати без купелі відродження або без бажання цього, як написано “Коли хтось не вродиться з води та Духа, неспроможен увійти в Царство Боже” (Йо 3:5)»[8]. Значить, що зовсім можливе є “хрещення бажання”, а бажання, згідно з вченням святого Томи Аквінського не завжди має бути явним чи вираженим на зовні.[9] Таким чином ми можемо мати не тільки хрещення через занурення чи обливання і хрещення кров’ю, але й хрещення бажання.[10]

До чого я веду? А до того, що хрещення як «подія», незалежно від його виду і канонічності, вводить людину у вимір Церкви-Тіла Христового задля її особистого необмеженого конфесійними бар’єрами «богосинівства», і це має бути однією із основ єднання Церков. Таким було глибоке переконання ІІ Ватиканського Собору, який у декларації Unitatis redintegratio – Відновлення єдності 22 заявляє: «Хрещення встановляє таїнственний зв'язок єдності: що триває між усіма відродженими через нього».

Як «подія» Майдан стала каталізатором відродження духу поодиноких людей, які творили чи переживали «подію», так хрещення виводить людину на нову орбіту розуміння Церкви і суспільства. Як по-мимо оточуючого корумпованого простору людина, яка творила «подію» Майдан, носить в собі зародок нового прозорого суспільства, так само той, хто справді свідомо переживає «подію» хрещення може духовно тільки жити в Церкві Божій, яка необмежена конфесійними антихристиянськими гординями.

Пережиття Майдану дуже приближені до форми християнського хрещення. Оскільки на Майдані людина осягала своєї глибини, вона, через вийняткові форми хрещальної купелі, зустрічала самого Бога. Справді в цій «події», за словами Анатолія Ахутіна, «мова стосувалася якоїсь суті людського життя, самої суті того, чому людина є людиною, де вона не просто зберігає своє життя, не просто належить до якогось суспільства або до якоїсь групи, а тому що вона – людина»[11]. Подія Майдану задля трьох елементів хрещення, якими є «подія», «співучасне розуміння - внутрішнє переживання» та «бажання», нас навчила, що тільки «самосвідомість гідності окремої людини» уможливлює «готовність до зміни, винаходу себе, інакше кажучи, [...] самовизначення майбутнім, а не минулим».[12]

Ці роздуми приводять нас до кращого розуміння впливу хрещення на Церкву і залежності радше Церкви-організації від події хрещення, яка, якщо переживається в своїй цілості, повинна допроваджувати до інтегральності пережиття Тіла Христового. Ріст і єдність Церкви через єднання хрещених в єдине Тіло Христове зможе краще розвиватися, якщо вірним хрещеним буде до глибини відчутний Божий привілей вповні ділитися енергією події хрещення.

Таке право і гідність називаються церковною мовою «соборствуванням», і його здобувають всі учасники Христового Тіла-Церкви. Це є потужний інструмент, який лежить в майстерні розділених частин Церкви і який, якщо його відновити і знову свідомо переживати, дійсно послужить (якщо ним належно користатися) для кращого сопричастя спільнот із благодаттю Божою, наслідком чого буде глибша єдність самої земної Церкви.

Важливо відчути, що хрещення зможе цьому сприяти, якщо воно ставатиме «подією», бо тоді воно виводитиме людину до Божого сприймання Церкви, а не лише людського. Хто стане частиною самого Христа, зможе і повинен буде сам особисто вже ставати членом єдиного церковного тіла, що є містичним тілом Ісуса Христа. Він ставатиме частиною цієї «події», яка проводитиме його до подолання роздробленості частин Церкви або конфесіональних утворень і це незалежно від сьогоднішніх обставин, коли ще панує сотеріологічний ексклюзивізм.[13] Митрополит Володимир (Сабодан) добре описує вчення про Церкву митрополита Філарета (Дроздова) такими словами: «Церква є тіло Христове, а Христос – її Глава, з Яким Церква з'єднана незбагненним союзом єдиного безсмертного життя. Сприйняття Церкви як містичного тіла Христового дозволяє вважати, що окремі Церкви, або частини єдиної Вселенської Церкви, є членами єдиного церковного тіла».[14] Таким буде вплив індивідуальності хрещеного на Церкву-спільноту всюди, де хрещення переживатиметься як подія.

Проблема в Церкві, що часто хрещення відбувається як запис до членства в Церкві не як до цілості містичного Тіла Ісуса Христа, а до вужчої громади обмеженої священною ієрархією до змінних у часі канонічних кордонів. Таке часте і офіційне трактування таїнства віддаляє від розуміння Церкви, як «надприродного благодатного з'єднання відроджених Богочоловіком людей в союз любові».[15]

Тому хрещення як «подія» важливе, бо воно вже не лімітується до Церкви, як ієрархічно обмеженої спільноти, а прямо відноситься до нероздільного Тіла Христового в цілому. Особиста участь в «події» надає людині розуміння Церкви самого Христа в Тройці єдиній. В такому моменті вже не так важливо, де і хто творить подію і яким чином, а в тому неповторному, що з події народжується і це, що людина через «подію» перетворюється.

В цьому сприйнятті таїнства хрещення як «події», вкладений унікальний момент вселенського розуміння своєї і нашої церковності, залежно від автентичного переживання самого таїнства, самої події.[16] Тоді категорії «членства в Церкві» і «богосинівства» на завжди творять одну нероздільну реальність для себе і для всіх хто приймає це таїнство, згідно з «Господньою настановою та з відповідним внутрішнім налаштуванням» (UR 22) де-небудь у світі. Це і визначатиме наше церковне єдине майбутнє. Ми тоді станемо свідками того, що хрещення як «подія» провадитиме до зміни нової еклезіологічної парадигми від еклезіоцентризму до христоцентризму, а може й до теоцентризму.[17]

Таким чином заключаю своє представлення відповіддю на питання яке собі ставив: «Чи "одне хрещення" провадить до "єдиної Церкви"?» і відповідаю. Так, якщо хрещення переживається як «подія».

---

[1] David Orr. Battesimo e teologia dopo il Vaticano // http://www.clerus.org/clerus/dati/2002-03/25-999999/03SAIIit.html.

[2] Василій Великий, Гомілії. Львів: Свічадо 2006, c. 181: «Заохочення до прийняття святого Хрещення» 1 //

http://www.truechristianity.info/ua/books/basil_the_great_homilies_15.php.  Пор. Катехизм УГКЦ, п. 410.

[3] Bernard Körner. «Fede-battesimo-eucarestia», in P. Coda – C. Hennecke (під кер.), La fede. Evento e promessa, Roma: Città Nuova 2000, pp. 257-271.

[4] Елена Фанайлова. Против человечности // http://www.svoboda.org/content/article/26834354.html.

[5] Walter Kasper. «Comprensione teologica dell'uomo», in Euntes Docete 53/2 (Roma 2000) pp. 15-23.

 http://www.mercaba.org/CONSEJOS/CULTURA/comprensione_teologica_delluomo.htm

[6] «На завершення потрібно нагадати, що Константинопольський собор, спільно відправлений двома Церквами у 879-880 рр., визначив, щоб кожна єпархія зберігала древні звичаї своєї традиції, при цьому Римська Церква зберігала свої власні звичаї, Константинопольська Церква свої власні, і престоли Сходу також чинили це саме (пор. Mansi XVII, 489 B)». Найважливіші документи католицько-православного богословського діалогу. З англійської та німецької мов переклав Микола Крокош, доктор богослов’я (переклад 2009 р.) //

http://theology.in.ua/php_uploads/files/articles/ArticleFiles_38012_Dialog.pdf

[7]«Sancta synodus dixit: Unaquaeque fedes habuit quasdam antiquas consuetudines sibi traditas, nec oportet invicem de his contendere et litigare. Observat enim Romana ecclesia consuetudines suas; et consentaneum istud est. Observat autem et Constantinopolitana ecclesia suas consuetudines, quas ab antiquo accepit; similiter et sedes orientales […]». MANSI, Giovanni Domenico. Sacrorum Conciliorum Nova et Amplissima Collectio, cujus Johannes Dominicus Mansi et post ipsius mortem Florentius et Venetianus editores ab anno 1758 ad annum 1798 priores triginta unum tomos ediderunt, nunc autem continuatat et absoluta. т. XVII T. 17. Ab anno 872 usque ad annum 884 inclusive, 489 B // http://gallica.bnf.fr/ark:/12148/bpt6k51599h/f250.image. Також дивись коментарі: Василь Тучапець. Характеристика основних документів богословського діалогу між Римо-Католицькою та Православною Церквою // http://kyrios.org.ua/theology/ecumenism/1764-harakteristika-osnovnih-dokumentiv-bogoslovskogo-dialogu-mizh-rimo-katolitskoju-ta-pravoslavnoju-tserkvoju.html .

[8] «Translatio ab eo statu, in quo homo nascitur filius primi Adae, in statum gratiae et adoptionis filiorum [Rom. 8:15] Dei, per secundum Adam Iesum Christum Salvatorem nostrum; quae translatio post Evangelium promulgatum sine lavacro regenerationis aut eius voto fieri non potest, sicut scriptum est: “Nisi quis renatus fuerit ex aqua et Spiritu Sancto, non potest introire in regnum Dei” [Io. 3:5]». Heinrich Joseph Dominicus Denzinger, Enchiridion Symbolorum definitionum et declarationum de rebus et morum, ed. bilingue a cura di P. Hiinermann, trad. it. di A. Lanzoni e G. Zuccherini, Bologna: Edizioni Dehoniane 1995, n. 1532. Пор. Jacques Dupuis. Verso una teologia cristiana del pluralismo religioso. Brescia: Queriniana 1998, p. 162.

[9] «Ita etiam ante Baptismum Cornelius et alii similes consequuntur gratiam et virtutes per fidem Christi et desiderium Baptismi, implicite vel explicite, postmodum tamen in Baptismo maiorem copiam gratiae et virtutum consequuntur». Sancti Thomae de Aquino. Summa Theologiae. tertia pars. a quaestione LXVI ad quaestionem LXXI // http://www.corpusthomisticum.org/sth4066.html. «Таким чином, ще до хрещення, Корнеліус і ті, хто знаходяться в тій же ситуації, отримати благодать і гідність через віру в Христа і бажанням, явним чи неявним, хрещення; вони отримують у хрещенні більшу щедрість благодаті і чесноти». Пор. Summa theol. III, пит. 69, aрт. 4, до 2; Пор. Jacques Dupuis. Verso una teologia cristiana del pluralismo religioso. Brescia: Queriniana 1998, p. 163.

[10] «1258. Церква завжди мала сильне переконання в тому, що хто зазнає смерті за віру, не отримавши Хрещення, є охрещений своєю смертю для Христа і з Ним. Це Хрещення кров'ю, як і бажання Хрещення, приносить плоди Хрещення, хоч воно і не є таїнством. 1259. Оглашенним, які вмирають перед Хрещенням, їхнє виразне бажання отримати Хрещення, поєднане з жалем за гріхи і любов'ю, забезпечує їм спасіння, якого вони не змогли отримати через таїнство».  Катехизм Католицької Церкви.  Жовква 2002 // http://www.catechismus.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=62&Itemid=41

[11] Елена Фанайлова. Против человечности // http://www.svoboda.org/content/article/26834354.html.

[12] Анатолий Ахутин, Ирина Берлянд. Событие Майдана, in "Синий диван" № 19 (Москва 2014) //

 http://morebo.ru/tema/segodnja/item/1416441283842#sthash.m47U84PH.dpuf

[13] Євген Заплетнюк. «Чи потрібно ще раз охреститися при переході в іншу християнську общину?»  // http://rozdumy.net/?p=795. «Щодо Таїнства Хрещення, то якщо воно звершене правильно, законним священиком, триразовим зануренням в ім’я Пресвятої Трійці, то його не можна ні скасувати, ні повторити – печать таїнства Входу в Церкву залишається навічно. Тому здавна у Церкві проводили три чини прийому віруючих з інших громад (8 і 11 канони І Вселенського собору, 1-ше правило святого Василія Великого, 7-ме правило ІІ Вселенського собору, 68-1 канон Карфагенського собору). Зокрема, через повторне хрещення. Таким чином у Церкву приймають усіх іновірців та членів різних сект, віровчення яких кардинально відрізняється від загальноприйнятого вчення Православної Церкви, а звершений над ними раніше обряд хрещення назвати таїнством немає підстав. Також через Миропомазання. У цьому випадку йдеться про римо-католиків, протестантів, деномінації яких мають непошкоджену віру в Пресвяту Трійцю, — лютерани, кальвіністи, реформати. Ті, у яких Хрещення вірне, але його слід доповнити молитвами, благословенням священика й Святим Таїнством Миропомазання. Через Покаяння (сповідь) приймаються віруючі з інших юрисдикцій – греко-католики, старообрядці, а також несторіани та монофізити».

Про ці три форми прийняття залежно від глибини роздору і якості стану відносин між Церквами також див. «L’ecclésialité du baptême des autres chrétiens dans la conscience de l’Eglise orthodoxe» / Michel Stavrou, in Contact 199 (Juillet-Septembre 2002), pp. 260-291.  А цю тему теж: «УГКЦ визнає таїнство хрещення в УПЦ КП» // http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/19088-ugkc-viznaye-tayinstvo-xreshhennya-v-upc-kp.html та Іларіон (Алфеєв). «Причин для визнання "хрещення" в розкольницьких групах УПЦ КП та УАПЦ немає» // http://risu.org.ua/ua/index/all_news/confessional/orthodox_relations/38168/.

[14] «Церковь есть тело Христово, а Христос — ее Глава, с Которым Церковь соединена непостижимым союзом единой бессмертной жизни. Восприятие Церкви как мистического тела Христова позволяет митрополиту Филарету считать отдельные Церкви, или части единой Вселенской Церкви, членами единого церковного тела. Все домостроительство спасения человека, по учению митрополита Филарета, может быть рассматриваемо как созидание Христом Богом Своего тела — Церкви. Духовная жизнь в организме Церкви поддерживается непрестанным осенением верующих Божественной благодатью, которая никогда не оскудевает в Церкви». Владимир, (Сабодан). Экклезиология в отечественном богословии: Магистерская диссертация. Киев: Изд-во Укр. Православ. Церкви 1997, с. 17.

[15] Владимир Троицкий. Очерки из истории догмата о Церкви. Сергиев Посад 1912, с. 6.

[16] Пор. Михайло Димид. Просвіщення іn Метрон 4 (Львів 2006) cc. 124-168.

[17] Пор. Jacques Dupuis. Verso una teologia cristiana del pluralismo religioso. Brescia: Queriniana 1998, p. 248.