Михайло Димид
Асоціація правників України (АПУ) – всеукраїнська громадська організація
Київ, 22 листопада 2017 р.
БОЖЕ, ЦЕРКОВНЕ, ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ТА ЇХ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК
Введення
Термін «право» вживається в житті людини у різних не юридичних значеннях ― право першості в черзі, право на подяку за безкорисну допомогу, право на свободу та інше. З тих наведених прикладів бачимо, що термін право не завжди має юридичне значення. Право першості в черзі – це норма, що стала звичкою, норма – звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу – це моральна норма. Чисельність соціальних відносин призвели не тільки до виникнення права, а й до поділу права в залежності від правних явищ. Стосується це не тільки Держави, але також і самої Церкви, котра впродовж століть своєї історії виробила своє право, яке зветься церковне чи канонічне право[1].
Поняття права та основні теорії його походження
Першим і найголовнішим завданням є визначення самого поняття «права» ― що таке «право» взагалі. На перший погляд це може здаватися досить простим, але насправді це є однією з найважчих і найскладніших проблем. Ще римські юристи підкреслювали, що кожна дефініція в цивільному праві є небезпечна тому, «...що вузьке визначення містить у собі замало», це очевидно, «щоб противник не міг його заперечити». Відомий німецький філософ Іммануїл Кант писав в XVIII ст., що «дійти до дефініції дуже приємно, але разом з тим і дуже важко»[2]. Згодом він дав дефініцію права: «Право – це є сукупність норм, що встановлюють і визначають межі свободи особи». Голландський філософ класичної епохи права Гуґо Ґроцій ще в XVII ст. писав, що «право означає те, що не протирічить справедливості»[3]. Ще російський філософ Євгеній Трубецкой подає таке визначення права: «право – це зовнішня свобода, представлена і обмежена нормою»[4].
Право — це сукупність загальнообов'язкових правил, що регулюють життя людського суспільства і життя людини в суспільстві. Іншими словами право є явищем суспільного порядку. І тому в будь-якому суспільстві для підтримання порядку в ньому і налагодження непорозумінь є необхідне регулювання за допомогою соціальних норм, себто соціальне регулювання. Регулювати – значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, ставити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання: індивідуальне (особисте упорядкування, що стосується власної поведінки особи) і нормативне (упорядкування поведінки осіб за допомогою загальних правил, що поширюється на всіх). До появи майнового поділу населення і соціальної нерівності суспільство не мало потреби в праві. Воно цілком обходилося за допомогою звичаїв, що спиралися на владу авторитету рад старійшин, які і регулювали усі суспільні відносини. Однак положення змінилося з появою груп і класів зі своїми власними, суперечними один одному інтересами. З’явилася необхідність в утворені нового регулювання в суспільних відносинах, які б враховували корінні зміни в суспільстві і забезпечувалися б не тільки силою суспільного впливу, але і державним примусом. Ця поява нормативного регулювання призвела до виникнення та розвитку права. Грецький філософ Аристотель[5] ще в IV ст. до Христа стверджував, що людина – це суспільне створіння, і тому кожна спільнота раніше чи пізніше постала перед загально-соціальною проблемою організації внутрішнього життя чи врегулювання зовнішніх відносин, відчувши потребу встановлення загально зобов’язуючих правил (законів) чи творення норм суспільного життя.
Причини появи права
Найважливішими ознаками, що свідчили про потребу права, стали: 1. соціальне і майнове розшарування в суспільстві; 2. поява класів бідних і багатих, пригноблених і гнобителів; 3. поступове зосередження приватної власності і права на неї в одних руках і повна їхня відсутність в інших. 4. І все це йшло в парі з розвитком майнових, сімейно-шлюбних та інших правовідносин. Соціальне регулювання приходить у людське співтовариство від далеких предків, а його розвиток йде разом з розвитком людського суспільства. При первіснообщинному ладі основним регулятором суспільних відносин були звичаї. Вони закріплювали вироблені століттями найбільш раціональні, корисні для суспільства варіанти поводження у визначених ситуаціях, передавалися з покоління в покоління і відображали в однаковій мірі інтереси всіх членів суспільства; звичаї змінювалися дуже повільно, що цілком відповідало темпам зміни самого суспільства. Соціальні норми виражали волю всіх членів роду, у силу чого, як правило, виповнювалися добровільно. Ніякого розходження між правами й обов'язками не існувало: право сприймалося як обов'язок, а обов'язок, наприклад, служба в ополченні чи участь у народних зборах, як право. І правом, і обов'язком являлися також кровна помста чи колективна праця, полювання і т.д. Якщо ж існуючі правила порушувалися окремими особами, то примусові міри виходили від усього роду в цілому. Звичаї були природним породженням самого первіснообщинного ладу, результатом і необхідною умовою його життєдіяльності. Звичаї виникали у зв’язку із суспільною потребою охопити загальними правилами щодня повторювані акти виробництва, розподілу й обміну продуктів, створити такий порядок, при якому окрема людина була б підлегла загальним умовам. Слід зазначити той факт, що деякі дуже важливі звичаї первісного суспільства не могли бути ні відкриті, ні винайдені, ні навіть породжені повторенням відомих процесів. Рівність усіх членів суспільства, включаючи жінок, випливало з наявних відносин первісноного ладу, як природничо-історичний результат розвитку первісної форми спільноти. Рівність існувала тому, що не було ґрунту для нерівності й останнє не визнавалося як щось можливе, що не виключало авторитету і визнання особливих якостей. Те ж саме можна сказати про звичаї спільної земельної власності.
Спільна власність на землю і знаряддя праці, рівність членів суспільства і кровний зв'язок, що лежить в основі родів і племен, тобто тієї всієї суспільної структури, що прийшла на зміну орді, складають в сукупності дійсну підставу для всієї маси звичаїв, незважаючи на їхню розмаїтість. Можливість закріплення звичаїв, правил, нав’язаних людині в силу взаємної залежності індивідів, між якими поділена праця, породили процеси, сформувавши мову із здатністю до спілкування абстракціями.
Багато звичаїв були одночасно нормами первісної моралі і релігії, були зв’язані відправленням укорінених обрядів і ритуалів. Наприклад, природний поділ функцій у трудовому процесі і навіть найпростішому розмежуванні обов'язків між чоловіком і жінкою, дорослим і дитиною розглядається одночасно і як звичай, і як норма моралі, і як веління релігії.
Прийняття норм поводження, що існували як “свої”, та безумовна солідарність з ними, були зв’язані також з тим, що первісна людина не відокремлювала себе від суспільства, не уявляла себе окремо від роду і племені. І оскільки всі норми розцінювалися як правильні, справедливі, то, природно, у багатьох народів за змістом цих норм, а нерідко і за самими нормами і їхньою сукупністю закріпилися такі найменування, як “право”, “правда” і т.п. У цьому сенсі право з'явилося раніш держави і забезпечення його реалізації, дотримання всіма правових розпоряджень було причиною виникнення держави.
У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були звичаї – правила поведінки, що стали нормами у результаті багаторазового повторення протягом тривалого часу. Норми-звичаї ґрунтувалися на природній необхідності та мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Це були норми, в яких перепліталися найрізноманітніші елементи моралі, релігії, правових засад. Такі нормативні узагальнення, що існували у первісному суспільстві як заборони, дозволи, позитивні зобов’язання, перетворилися на звичайні засоби регулювання життя, дали початок виникнення права[6].
Цінність самого права
Не можна не згадати про цінність самого права. Під цінністю права розуміється його спроможність служити метою і засобом задоволення науково обґрунтованих, соціально-справедливих загальнолюдських потреб та інтересів громадян. Є різні прояви цінності права, такі, наприклад, як 1. соціальна цінність права, яка полягає в тому, що воно, втілюючи загальну та індивідуальну волю учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі особи, так і суспільство в цілому. 2. Інструментальна цінність права полягає в тому, що право є регулятором суспільних відносин, інструментом для вирішення різних завдань. 3. Власна цінність права полягає у тому, що право виступає як міра свободи і справедливості. Право виступає силою, яка в змозі протистояти беззаконню.
Не існує єдиної чітко визначеної дефініції права, яка б цілком відповідала поняттю повної справедливості. Кожна правова школа виводить поняття права з різних джерел. Найважливішими з цих дефініцій є[7]:
- державно-організаційна дефініція, згідно якої право – це система загально-обов’язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв’язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини населення в соціально-неоднорідному суспільстві.
- згідно соціального поняття, право – це сукупність правних відносин, що здійснюються в житті та в яких постають та кристалізуються правні норми. На даний час соціальне поняття права є домінуючим в юридичній літературі.
- психологічна дефініція права – це сукупність суб’єктивних переживань, які мають імперативно-атрибутивний характер. Це поняття права заперечує існування об’єктивного права як сукупності правових норм, тому що за правом визнає лише суб’єктивні переживання означеної категорії людей.
- згідно нормативного поняття право – це сукупність норм, які містять в собі ідею належної поведінки, тобто правничі норми повинні визначати зовнішні міжлюдські відносини.
Природне і позитивне право
Проблема природного права цікавить, в загальному, увесь світ і не всі, здається, готові дати відповідь на запитання, що таке природне право (право кожної людини бути людиною і право на власне існування). «Природа» означає походження людини, оскільки існує від початку і знаходиться в кожній істоті. Природа – це є початок створення кожного буття. З цього означення природи випливає природне право, яке має свій порядок, свої закони, і тому кожний позитивний людський закон бере свій початок від природного права[8].
Природне право встановлене самим Творцем природи і людини або, іншими словами – це сукупність норм, які є вроджені у людській природі. Носієм цього права є кожен з моменту свого зачаття. «Природний закон записаний і викарбуваний в душі кожної людини тому, що являється людським розумом, який наказує робити добро і забороняє грішити»[9]. Поняття природнього права в історії розвитку мало свою еволюцію і воно надалі становить одну з найважливіших проблематик філософії права. Для Платона і Аристотеля природне право являлося вираженням раціональності людської природи, і навпаки, для схоластиків ця раціональна автономія була вже зведена до Божого Об’явлення[10].
Інші течії, такі як метафізична і містична представляли ці норми природного права як постійні і незмінні, основані на вірі у Найвищу Істоту, Творця Природи, тобто Бога[11]. Навпаки представники позитивістичної філософії та еволюції, опираючись на теорію розвитку, відображають різноманітність, мінливість та часто цілковиту суперечність морально-етичним нормам різних народів у різні часи[12]. Ще інша течія у природньому праві – це науково-філософський ідеалізм[13] ХІХ-ХХ століття, який намагається примирити розбіжності провідних думок двох попередньо згаданих філософських концепцій. Звідси виникає філософія права ідеалістичного напрямку, що визначає об’єктивне буття ідей, а в процесі існування світу вбачає здійснення цих ідей, як вічних Божих законів. Все рухається, міняється однак все це не виключає непохитних законів Творця Всесвіту і таких вічних законів, які визначають його розвиток, але самі знаходяться поза рухом, поза розвитком і не підлягають змінам. До вічних законів-ідей належать ідеї вічного добра, правди та справедливості. Про природне право, як право ідеальне говорили відомі філософи: Сократ,[14] Ціцерон[15] та численні римські правники. Ідея природного права знаходить своїх прихильників у Середньовіччі і завершується створенням структури теорії природного права.
Деякі представники ідеалізму визначають природне право як внутрішній закон нашого розуму, додаючи, що це право тотожне правді. Природне право, однак, не може виявлятись у вигляді будь-яких загально зобов’язуючих для всіх членів суспільства законодавчих норм. Вони наголошують, що норми природного права визначають можливий мінімум зовнішньої свободи для кожного члена суспільства, однак свободи, обмеженої свободою інших осіб в такій мірі, в якій цього вимагає добро цілого суспільства. Визнання існування природного права має не лише теоретичне, але також і практичне значення завдяки ідеї справедливості, що її дає природне і моральне право, яке стоїть понад позитивним правом. Природне право як право ідеальне, має одну мету – запровадити у відносини людей засади правди і справедливості. Отож природне право, основане на ідеалах правди і справедливості, послужило основою, прообразом для позитивного права і тому посідає першість над людським чи державним законом.
Позитивне право – це право, встановлене чи затверджене законодавцем. Законодавцем може бути Бог або людина; відповідно так само позитивне право може бути Божим, коли походить від Бога або людським, якщо походить від людей. Якщо взяти до уваги саму суть цього права, то позитивне право –
це система юридичних норм, встановлених чи затверджених державою або іншою інституцією, коли йдеться про порядок недержавного походження, для врегулювання поведінки членів спільноти і забезпечене виконавчою силою[16].
Як вже було наголошено вище, існує природне Боже право і позитивне право. З точки зору церковного права, природне право співпадає з правом природним Божим. Людина і Природа є творіннями рук Божих, і тому мають у собі права і обов’язки, які походять від природи їхнього Творця. Ці норми, основані в свідомості кожної зокрема взятої особи й усвідомлені через розум, незалежно від будь-якого формулювання зі сторони законодавця є незмінними, оскільки мають за автора Бога. Боже позитивне право – є сукупність норм взятих зі Св. Письма і традиції чи Передання[17] – воно встановлене свобідною волею Бога.
На закінчення подамо загальне визначення позитивного права. Позитивне право – це сукупність раціональних, стабільних, відповідною владою санкціонованих норм людської поведінки у рамках соціальної справедливості.
Право і мораль
Право з’явилося винятково з функцією обмежувати. Де немає норми там є свобода: nullum crimen sine lege (жодного злочину без закону). Право обмежує силу впливів як зі ззовні так і з нутра. 1. У першому випадку – будуючи периметр функцій, компетенцій, впливів наданих певним суб’єктам. 2. У другому – передбачаючи, що такі суб’єкти можуть діяти тільки у специфічних сферах, обмежуючи їхні дії зовнішніми перевірками. Такого принципу дотримується більшість знавців моралі та філософії.
У відповідності до цих ідей, право і мораль[18] спрямовані до здійснення тієї самої мети – сприяти поступові суспільства і добру особи. Право і мораль мають однакове походження, однакову мету, хоча до здійснення прямують різними шляхами. Мораль діє шляхом накладання однобічного обов’язку. Право домагається виконання цього обов’язку. Виконувати накази моралі нас примушує свідомість свого обов’язку, але в загальному моральний обов’язок виконуємо з доброї волі. Російський філософ Володимир Соловйов вважав, що «...завдання права полягає не в тому, щоб світ, що лежить у злі, перетворився на Царство Боже, але щоб до того часу він не перетворився у пекло»[19].
Інша відмінність права від моралі полягає в тому, що право залишається зовнішнім, регулюючи виключно зовнішню активність. Існують певні правила та норми, як в юридичній, так і в моральній поведінці. Є правила, що належать і до норм релігійної моралі, і до норм права (заборона забиття, крадіжки); інші є тільки нормами релігійної моралі (любов до ближнього, повага до батьків). Для нас є зрозумілим, що за приписами моралі не стоїть жодна зовнішня сила – її приписи забезпечуються тільки голосом нашого сумління. Натомість право має справу завжди із зовнішнім виявом людських вчинків[20].
Мораль має історичний характер, але за всіх часів критерієм моральних норм виступають категорії добра, зла, чесності, порядності, совісті. За допомогою моралі узгоджується поведінка особи з інтересами суспільства, долаються суперечності між ними, регулюється міжособистісне спілкування. Мораль приймає до уваги тільки внутрішню частину особи, що в реальному плані регулює зовнішню поведінку внаслідок психічних відчуттів. «Моральний закон, − підкреслював один з Отців Церкви, Аврелій Августин[21], − указує дорогу до щастя. Громадянський закон − має на меті збереження спільного блага: миру, порядку, безпеки».
Право має загальний характер, а мораль навпаки, в більшості має особистий характер. Важлива різниця полягає в тому, що в компетенцію моралі входять головним чином внутрішні поступки людей. Існує, отже безпосередній зв’язок між правом і мораллю-етикою, хоча дуже часто і в багатьох випадках норми права не мають нічого спільного з моральними принципами. Право має свою точну визначеність і часто навіть суворий формалізм правних обов’язків, чого немає в морально-етичних законах. Право накладає обов’язок на одну з осіб у відношенні до іншої. Цього немає в моралі-етиці, де обов’язок залишається зовнішньо добровільним. У праві обов’язок необхідний до виконання, тому є важливим, щоб правний обов’язок був сформульований якнайточніше.
Церковне право (канонічне право)
Господь наш Ісус Христос із своїм приходом встановив на землі Церкву, яка є новим народом Божим, що посідає дари Святого Духа. Охрещені в ім’я Св. Тройці, члени Церкви об’єднуються між собою через сопричастя та ієрархію, утворюючи ту християнську спільноту, яка посідає різні харизми та служіння в єдиній вірі, надії та любові, у святих Таїнствах та церковному правопорядку. Церковне право займає в цій догматичній реальності Церкви, як Божого народу, важливе місце, воно включає в себе норми та правила життя цього народу. Христос доручив Церкві спадкоємство віри, яке, при допомозі Святого Духа, вона повинна берегти, глибоко досліджувати, вірно голосити та викладати[22]. Церква, незалежно від будь-якої людської влади, має право та обов’язок нести та проповідувати Добру Новину усьому світові. Своє доручення Церква виконує своїм навчанням, яке проявляється у різний спосіб та різним методом.
Як правило, це церковне право бере свій початок у Божому праві, котре особливо виявляється в пророцтві і харизмі, у правдах Таїнств. Тому церковне право у якійсь мірі гарантує збереження самобутності Церкви і єдність віри та забезпечує церковне життя у всіх його ділянках. Мимо того в Церкві церковне право часто сприймається як щось негативне. Тут можна пригадати Мартина Лютера[23], який повністю заперечив взаємозв’язок між церковним правом і вірою чи Рудольфа Зома[24], який стверджував:
Маловірна людина вирішила, що зможе забезпечити збереження Христової Церкви за допомогою людських засобів – спорудження дерев’яних колон і балок, людського правопорядку... Церковне право всюди проявило себе як наступ на духовну суть Церкви. Природа Церкви духовна, суть природи світська. Природа церковного права суперечить природі Церкви.
Канонічне право складається з норм, які походять прямо зі св. Письма, іншими словами, це є норми «Божого права»[25]. Під канонічним правом розуміємо також сукупність юридичних норм, сформульованих Церквою, що регулюють активність вірних у Церкві і в світі, а також міжцерковні відносини та відносини із зовнішнім суспільством.
У своїй суті канонічне право становить сукупність норм, що:
– творять юридично-канонічні відносини, які стосуються юридичного статусу вірних всередині соціального тіла Церкви;
– регулюють ці відносини;
– організовують ієрархію Церкви та регулюють її діяльність;
– оцінюють та регулюють поведінку вірних.
Церква є єдиною реальністю, яка містить у собі два елементи – Божий і людський; відповідно церковне право містить у собі норми Божого права та норми, що походять з людського права.
Назва канонічного права походить від грецького слова КАНОН, що означає в перекладі ПРАВИЛО. Перший такий приклад знаходимо в одному із послань св. апостола Павла, де починає набувати стислого значення правило християнської віри і життя, у відмінності, з одної сторони від догматичних соборних постанов, з другої – від цивільних законів[26].
Часто можна зустріти, особливо у західній традиції поділ церковного права на канонічне право (jus canonicum) і власне церковне право (jus ecclesiasticum). Що на це пишуть українські і російські автори? Олексій Павлов зазначає, що Церква ніколи не надавала принципіального значення своїй законодавчій діяльності, тому залишається при думці, що можна вживати два терміни: канонічне і церковне право. Іншими словами, якщо назвати цей предмет «канонічне право», то це так само як церковне право[27]. Олександр Бачинський у своїй книзі подає церковне право у двох значеннях:
...в широкому значені канонічне право обіймає всі церковні закони, навіть ті, які монаші чи світські настоятелі видають для своїх підвладних; в стислому значені обіймає лише ті закони, які були видані і затверджені владою маючи волю над усіма вірними у всій вселеній і в тому розумінні церковне право є збірником законів виданих найвищою церковною владою для духовного добра вірних, якими користується для внутрішнього порядку Церкви[28].
Інший автор Василій Масцюх, зазначає:
...декотрі каноністи мішають назву канонічного і церковного права. Одні назву канонічного права відносять до тих законів котрі містяться в збірнику канонічного права (corpus iuris canonici); все інше право котре не міститься в збірнику канонічного права називається правом церковним. Інші каноністи називають канонічним правом лише ті права, котрі видані церковною владою, а правом церковним називають права видані світською владою для добра Церкви. Та різниця має свою підставу в тім, що в збірнику канонічного права (corpus iuris canonici) міститься багато прав виданих світською владою для добра Церкви і ця послідна різниця має нині найбільше сторонників[29].
Так само протоієрей Владислав Ципін стверджує, що:
В західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядалися як дві різні дисципліни. Під канонічним розуміється наука, що вивчає канони Первісної Церкви і папські декрети, що увійшли в “Корпус канонічного права”, збірник котрий остаточно був зібраний у середньовіччі. Правові норми цієї збірки стосуються не тільки церковних, але і світських правових відносин. Таким чином, канонічне право – це право, по походженню церковне, але по змісту не виключно церковне. Навпаки церковне право – це наука, предмет якої – правові акти, регулюючі церковне життя, незалежно від походження: чи це первісні канони чи церковні постанови пізнішої епохи чи закони, видані цивільною владою[30].
Характер церковного права. Зовнішнє життя Церкви звичайно має відповідати внутрішньому призначенню Церкви. Тому одразу виникає запитання: чи насправді церковне право відповідає праву по суті, себто в загальному значені цього слова? Відповідь може бути такою: 1. по-перше, церковне право в об’єктивному значені має на меті внутрішній порядок особливого соціального організму, ціль якого відноситься виключно до духовного внутрішнього життя людини і це належить релігії. 2. Але ця ціль з’єднує людей в особливий організований союз і ставить їх у визначені внутрішні відносини між собою, і тоді появляються всі умови, які є необхідні для формування права.
Треба сказати, що церковному праву, як і іншим, належить характер примусу в тому значенні, що воно підноситься над приватною волею особи і діє на неї в силі необхідності. Звичайно, сама Церква не може заставляти фізично, але у її розпорядженні існують певні нормативні санкції для збереження порядку в церковному житті. Існування в Церкві зобов’язуючих законів не протирічить християнській свободі, хоча не всі бувають згідні з цим. Застосування церковних законів, і в тому числі карних санкцій, опирається на добровільній згоді членів Церкви підкорятися їм. Коли людина стає членом Церкви, вона бере на себе обов’язок підчинятися Божим законам, і тим законам та правилам, що належать до церковного права. Таким чином, сила церковно-юридичних норм не оперта лише на просту необхідність церковного порядку, але на положення окремих осіб в цьому порядку. Церковне право існує не для самого себе, не для Церкви в цілому, а для того, для чого існує і сама Церква. Звідси і виходить, що в церковному праві, у відмінності до цивільного, моменти внутрішнього примусу і внутрішньої особистої свободи повинні повністю співпадати.
Мета канонічного права. Церква реалізовує своє завдання спасіння на двох рівнях – індивідуальному та загальному. Вона інтегрує упорядкований життєвий процес спільноти із можливістю повної реалізації людської особи, яка, будучи вірним, живе у масштабі надприродної віри, надії та любові. Церковне право повинно допомагати вірному звершувати власне християнське покликання на суспільному та персональному рівнях; при цьому право охороняє особу від надмірного егоїстичного індивідуалізму, допомагає цей індивідуалізм направити в русло загального добра. Отже, мета канонічного права є двоякою:
– захищати церковну спільноту;
– охороняти права окремих вірних.
Обидва пункти є цілковито залежними один від одного. Канонічне право піклується цілісністю церковного сопричастя, сприяє його розвитку та охороні. В той самий час сопричастя реалізується завдяки постійному вдосконаленню та звершенню людини як особи і як вірного. Лише у Христі, тобто Його Церкві, людина має здатність розкрити вповні свою гідність, у церковному сопричасті може очікувати на повне визволення, тому що сопричастя є тісно пов’язане із життям Пресвятої Тройці. Папа Павло VI у своїй промові виразно підкреслив поняття канонічного права:
Якщо взяти людину як християнську істоту, як члена Божого люду в житті Церкви, ми зауважимо, що завдання права не чуже таїні спасіння... Людина сама входить в динаміку спасіння так, що не тільки вона є частиною реальності спасіння, але також разом з нею і спадщина юридичних норм, тісно пов’язаних зі справедливістю і з людиною. Тому право є інтегральною частиною спільноти, яке рівночасно охороняє та гарантує гідність християнина, як образ Христа і Божої дитини[31].
[1] В даному підручнику використовуватимемо термін як «церковне» так і «канонічне» право. Один та інший термін мають свої властивості, але їх суть є одна, обидва терміни розвинулися в Церкві та приналежні тільки до церковної сфери. Характерною рисою є те, що термін «церковний», на відміну від «канонічний», зберігає розширене розуміння в східній традицій, а вже потім, з розвитком «канонічного» (каноністики як науки), цей термін ввійшов у використання Церквами східної традиції. Ще слід зазначити, що термін «церковне право» може містити у собі «канонічне», «літургійне», «монаше» чи інше право. Термін «канонічне право» визначає кодифіковану частину церковного права.
[2] Див.: П. Новгородцев. Кант и Гегель, в их учениях о праве и государстве, Санкт-Петербург 2000, с. 219-233.
[3] Див.: Г. Гуго. О праве войни и мира. Три книги, в которих обьясняются естественое право и право народов, а также принципи публичного права, Москва 1956, с. 68.
[4] Е. Н. Трубецкой. Лекции по енциклопедии права, Москва 1913, с. 30.
[6] Див.: Л. Окіншевич. Вступ до науки про право і державу, Мюнхен 1987, с. 22-25.
[7] С. Мудрий. Короткий коментар Кодексу Канонів Східних Церков, Івано-Франківськ 2002, с. 17.
[11] Див.: Д. Э. Мур. Природа моральной философии, Москва 1999, с. 128-155.
[12] Див.: В. Татаркевич. Історія філософії, т. 3, Львів 1999.
[16] Е. di Robilant, Diritto naturale e positivo // Enciclopedia filosofica, I, Venezia-Roma 1957, col. 1641.
[17] Традиція в контексті ІІ Ватиканського Собору означає інтегративне передання Слова даного Христом для Апостолів та їхніх законних наступників (апост. конст. «Боже Слово» І, 47).
[18] Мораль – це система норм і принципів, які виникають із потреби узгодження інтересів осіб один з одним і суспільством, спрямовані на регулювання поведінки людей відповідно до понять добра і зла та підтримуються особистими переконаннями, традиціями, вихованням, силою громадської думки.
[19] Е. Трубецкой. Лекции... с. 25.
[20] Див.: Л. Окіншевич. Вступ до науки... с.26.
[22] Пор. кан. 595, ККСЦ.
[26] Пор.: Гал. 6: 15, 16
[27] А. С. Павлов. Курс Церковного Права, Санкт-Петербург 2002, с. 12.
[28] А. Бачинській. Право Церковне, Бібл. Богосл. Том. ІІІ, Львовь 1900, с. 8.
[29] В. Масцюх. Право Канонічне з особливим узглядненєм права Церкви всхід., провінциї галицької і законів гор. Австриї. Перемишль 1907, 2 вид. попр., с. 15.
[http://www.vatican.va/holy_father/paul_vi/speeches/1968/may/documents/hf_pvi_spe_19680525_canonisti_lt.html]. Переглянуто 05.04.2005.
