Тихе світло

"ТРЕБА ДО ВСЬОГО ДОРОСТАТИ - ВІД ДЕРЖАВИ ДО ПАМ'ЯТНИКІВ".

Чим масштабніший публічний проект, тим його обговорення має бути прозорішим і вимогливіші мають бути стандарти.

У Львові немає організованої групи людей, які проти пам'ятника митрополитові Андрею. Тут є люди, які вважають, що діалог (витриманий в часі й послідовності) є найкращим методом, щоб спільно вирішувати великі проекти у суспільстві. Це зокрема важливо для столітніх зачинань. Поки такий процес природно не завершився, майбутній пам'ятник не стане як слід промовляти і, причина мудрого задуму значно затратиться.

Навіть якби теоритично існувала група "проти пам'ятника митрополитові", вона мала б право на існування, і це не означало б, що її члени - погані греко-католики чи не добрі українці. Тут не справа у вірі, моралі, чи навіть патріотизмі, а йде мова про смак, відчуття, естетику і бачення передання пам'яті майбутньому поколінню. Критика Церкви має право на існування і це не є само по собі проявом "анти-церковности".

Є люди менш чи більш чутливі до естетичних і мистецьких рішень. Всі вони є повноцінними членами своєї Церкви і громадянами міста Львова. Кожний з них має право висловлюватися вчасно чи невчасно. Витримка в діалозі - це прояв любови, і далекоглядности. Чим масштабніший публічний проект, тим його обговорення має бути прозорішим і вимогливіші мають бути стандарти.

Якщо УГКЦ нині нервується і не знаходить спільної мови із частиною людей, то це знак, що затратилися деякі шляхи комунікації із своїм народом. В такому випадку треба подвійно попрацювати, щоб поставити пам'ятник митрополитові, який став би знаком, що промовлятиме до всіх людей і зокрема закликатиме кожного індивідуума думати й спілкуватися на основі християнського милосердя й взаємопрощення.

Так як казав гуцул Іван Гречко: "Треба до всього доростати - від держави до пам'ятників". 

Муштарда по обіді.

Насправді, Львів гордиться і вважає своєю цінну інституцію якою є Церква, і спроможний дійти до порозуміння, щоби звеличити найсвітлішого свого громадянина ХХ століття. Тим більше в час коли йде російсько-українська війна і світлі ідеї митрополита Андрея «як будувати рідну хату», тобто Батьківщину-Україну, життєво необхідно реалізувати.

Хочу Вам похвалитися, що вчора (19.03) на запрошення свого митрополита Ігора (Возьняка) мав я з ним зустріч, щоби обговорити наші думки про пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому. Бажав би я кожному мати такого шефа, який міг би вислухати думку протилежну до його і, вставши обняти ту людину і попросити її щось гарного написати про саму ідею.

З’ясуємо кілька точок:

Перша – пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому у Львові є потрібний. Ніхто не супротивиться в принципі тому. Принаймні публічно. Ідея є доброю.

Друге – не всі знають про постать митрополита Андрея Шептицького і про його роль в Церкві і в історії українського народу.

Третє – пам’ятник буде відігравати пізнавальну роль, і люди будуть запитувати себе і шукати відповідей – хто є митрополит Андрей і яка його актуальність для Церкви і українського народу. Статуя буде знаком і засобом, що передаватиме якусь добру ідею.

Чи добре, що Церква вийшла з ініціативою про пам’ятник? Добре.

Як мала в ідеалі виглядати ця ініціатива?

Перше. Якби Церква мала кращий організаційний хист і якісніший доступ до засобів масової інформації, могла би ефективніше популяризувати постать і діяльність митрополита Андрея, щоби він став відомим для кожного львів’янина, як наприклад постать Степана Бандери. Це однак не сталося і не всі знають про надзвичайну роль цього чоловіка.

Друге. Щодо конкурсу і щодо самого вибору проекту. Він був відкритий до публічності. Однак як і в кожному виді робіт, не всі що могли би проявити якусь ініціативу, вчасно отримали інформацію. Є різні види публічності – домашня, районна, міська, національна, міжнародна.

Третє. Утворилася така ситуація, коли люди, які вчасно не були поінформовані, виявляють свою думку про вже публічно обговорені і визначені речі. Значить, що публічність не була досить відкритою, а не, що була зла воля Церкви чи міської адміністрації. Залишається однак факт, що через нестачу дійсно загальносуспільного повідомлення про добру ініціативу не було кваліфікованого очікуваного бекраунду, суспільство у всіх своїх компонентах не змогло вичерпно подати свої конструктивно критичні ідеї.

Фото митрополита Андрея Шептицького
подарована Родині Димидів
панею Доріс Кюстерс із Гільдесгайму

Що треба нині робити? Що ми маємо перед собою?

Перше. Ми маємо Греко-Католицьку Церкву, яка перейшла підпілля. Церкву, що зберегла в Україні українську ідентичність. Вона є Церквою, що в трудних часах завжди зі своїми вірними: і жила і пахла Майданом. Вона збирає мільйони гривень на АТО. Ця Церква допомагає воїнам духовно, психологічно, вона є на місці в особі капеланів. Тобто ми тут бачимо Церкву-слугиню, Церкву, яка дійсно є відображенням свого вчителя Ісуса Христа серед свого народу.

Друге. Є велика кількість людей, які підтримують вже озвучену пропозицію пам’ятника.

Третє. Є і люди, які виступають проти теперішньго проекту, бо вважають, що він не передає величі й ідеї митрополита Андрея.

Четверте. Церква взяла на себе відповідальність за самий пам’ятник і вона цю відповідальність понесе до кінця. Тепер отже питання є таке – яким чином допомогти тому, щоби пам’ятник, який вже реалізується конкретно, міг відігравати ту позитивну роль, задля якої він повстав.

П’яте. Щодо скверу. За нього Церква не несе відповідальності, і це є компетенцією міської влади Львова, яка в лиці своїх очільників обіцяла, що приведе площу св. Юра до такого порядку, що буде на ній стояти пам’ятник Шептицькому.

Шосте. Думаю, що є основи в тих, які говорять про концептуальну старість самого пам’ятника та екологічну цінність скверу – це є позиція, яка має право на життя. Однак думка про спорудження цієї бронзи і перестановку скверу теж добрі думки. Отже треба подумати, яким чином львівська громада передасть позитиви майбутньому поколінню. Бо, насправді, Львів гордиться і вважає своєю цінну інституцію якою є Церква, і спроможний дійти до порозуміння, щоби звеличити найсвітлішого свого громадянина ХХ століття. Тим більше в час коли йде російсько-українська війна і світлі ідеї митрополита Андрея «як будувати рідну хату», тобто Батьківщину-Україну, життєво необхідно реалізувати.

Сьоме. Різна крититка, яка пролунала на Церкву її не пошкодить. Церква, яка дійсно багато робить для суспільства може ще більше! Вона нині має скористати із ситуації, щоби проаналізувати, які є болячки в її місії, в її проповідуванні Євангелія. Церква має подумати, наскільки їй вдається в буднях міста Львова, подавати позитивний приклад любови до ближнього, повторювати жертвенність Підпілля, Майдану і АТО. Так само Церква, на основі цього досвіду, зможе подивитися і проаналізувати який є її реальний контакт із пост-радянським поколінням. Чи їй дійсно вдається передавати благу вістку до всіх, і чи доходить та новина до більшості молоді, кому Церква є покликана свідчити, чи через культуру чи науку, чи через молитву чи через хресну дорогу?

От такі я думки виніс із мого спілкування із митрополитом Ігорем, який глибоко торкнутий тим, як розвинулася дискусія довкола пам’ятника митрополита Андрея. Він вболіває, що деякі члени суспільства реагують надто гострим способом, сумніваючись про благі наміри Церкви відносно цієї ідеї.

Він дійсно хоче знати, що твориться, і які дійсно є аргументи «за» і «проти» виставлення пам’ятника Андрея в гідному публічному просторі м. Львова. Він запевняє, що пам’ятник, який фортунно чи не фортунно був прийнятий, буде відлитий. А щодо питання, де і як він буде стояти – це вже радше відповідальність громадськості Львова. І її вибір – чи найбільш відомий українець ХХ століття промовлятиме до львів’ян і наступного покоління, хоч би в такій недосконалій формі чи ні.

Моя заключна думка така, оскільки справа не в принципі, а деталях, сфокусуймо дискусію над тим – як зробити, щоби статуя, яка має три метри шістдесят, могла промовляти до людини, яка має метр вісімдесят. Я ставлю зовсім серйозно це питання, і переконаний, що є можливо знайти йому позитивну відповідь. Нині існують різні архітектурні, мистецькі, технологічні інновації, які  зможуть інтегрувати цілість у відновленому ландшафті довкола комплексу святого Юра.