Коли слово людини стає її ворогом.

Виступ Михайла Димида перед студією "Слово і голос".

Львів, 8.04.2015.

Слава Ісусу Христу! Моя тема – це 111 стих 119 Псалма: «Наследовах свидения Твоя во век, яко радование сердца моего суть».

Один переклад каже: «Твої свідоцтва – спадщина моя повіки, вони бо радість мого серця». Те, що Ти представляєш собою, те ким Ти є – це і є «радістю мого серця». Не те, що Ти мені даєш.

Другий переклад каже: «Свідчення Твої я прийняв, як насліддя вічне, бо вони — радість серця мого». «Свідчення» – це образ життя, це те, що я роблю в дійсності, це те, яка реальність є довкола мене, яку я творю.

«Спадщина» – це сам Бог, який до нас приходить через Своє Слово. Це не є щось, що кінчається, але воно є повіки, оскільки Той, хто є Словом і якого слова ми є спадкоємцями, ніколи не буде нами вповні захоплений. «Радість серця мого».

Кожна людина створена, щоби бути щасливою. Її для того сотворив Сотворитель. І «радість серця» людини є приймати «свідоцтва». Це є постійний процес, як дитина приймає їжу матері день за днем.

Третій переклад: «Hereditas mea testimonia tua in sempiternum quia gaudium cordis mei sunt». Це є латинський текст. Дослівно – «Твої свідчення мені спадкоємством є назавжди, бо вони є радістю мого серця».

Коли розглядаємо якусь ідею, то для того, щоби її краще зрозуміти треба читати її в контексті, бо ідея сама в собі не існує. Вона звідкись прийшла, десь імплементується. Якщо є доброю – приносить плоди. Якщо є погана – приносить поранення, смерть. Є різні переклади Святого Письма. В деяких псалом 119 позначається як 118.

Отже основна думка є, що в нас людей є одна «спадщина». Ми її отримуємо від Господа Бога. Ця «спадщина» це сам Бог. Він нам її передає через своє Слово. На Воскресіння будемо читати Євангеліє Йоана в якому сказано: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог». Так, що це є основний момент нашого життя – Боже Слово, сам Бог.

Важливо зрозуміти в матеріальному контексті. А натомість коли священики племені Леві не могли мати землі, ні посілості, в знак їхнього безмежного уповання на Бога. Для єврейського народу, знаком Божого благословення була земля, яка допомагала вирощувати все, що потрібно для родинного життя – хата й харчі. Отже для народу який вважає, що конечно щось мати щоби бути кимсь приходить такий заклик, що іншої спадщини ніж Слово, ніж Бог, нема і не потрібно. Ми могли би цю реальність перекласти і на нинішній день. Сьогодні світ в багатьох культурах є зматеріалізованим і успіхом в житті вважається мати машину, мати рахунок в банку, могти тим похизуватися, могти принести дорогий дарунок, вбратися за криком найновішої моди, мати нові гаджети – це те, що нам каже світ. Походіть по місті, подивіться на рекламу, послухайте бажання людей. Так, що ми є в такому самому світі. Це значить, що Господь нині нам каже, що «спадщина наша – це Слово. І ця спадщина є вічна. Вона приносить радість».

Пояснення до того стишка ми можемо знайти в Новому Завіті, в посланні апостола Павла до Ефесян: «Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав нам Духа премудрості та відкриття для пізнання Його, просвітив очі нашого серця, щоб ми зрозуміли, до якої надії Він нас закликає, і який багатий Його славний спадок у святих» (1:17-18). «Дух премудрості» – це є благодать, ласка, енергія. Цей дар ми, хрещені люди, отримали при Хрещені. Оце є дар, який ми отримали і отримуємо, бо ми його не отримали раз назавжди. У перед великодній час ми бачимо черги людей до сповіді. Це є феномен екзистенційний – хоча б доторкнутися раз в році до того Основного. Нехай не жити святим, але хоча б доторкнутися. Є також люди, які хочуть не тільки доторкатися, але й купатися, відживати і продовжувати отримувати цей «дар премудрості». В Церкві Христовій ми його отримуємо коли хочемо, в Святих Таїнствах. Якщо ми попали в якусь спокусу, відкинули Господа Бога, самі вирішуємо свою долю, попали в гріх, ми вже втратили «Духа премудрості». Потім приходимо до Господа Бога, відкриваємо своє серце для того, щоби знову отримати цей дар, цей фундаментальний тренд. Тобто я маю проблеми, але я їду в тому напрямку. Іншими словами це подорож, паломництво. Це може відчуватися тільки якщо в мені є «дар премудрості». Якщо його нема, я вже не є працівником на полі добра. Тобто я відкрив своє серце до основ зла. Я можу деякі такі зовнішні речі виконувати, але вони є порожні, вони не мають сенсу, не приносять кінцевого добра ні тій людині, якій я ніби служу ні самому мені.

Отже «Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам духа премудрості та відкриття пізнання його». «Відкриття» – це є пошук. Так як мала дитина випробовує різні речі і щось відкриває. Часами попечеться, часами їй не вдається. Як я був малий, то мене тато називав попсуй майстер. Тобто якщо ти маєш цього «духа премудрості» ти є позитивно наставлений і помимо всяких труднощей, ти шукаєш можливостей, щоби сповнювати своє якусь постанову, ідею. Ти шукаєш причин, не щоби не зробити, а щоби зробити. Це дуже важливий момент. Бо коли ти шукаєш і пробуєш щось доброго зробити на основі відкритого серця до Господа Бога, то ти вже твориш добро, навіть якщо ти матеріально не зміг цього виконати. А якщо наприклад ти не хотіла, а щось зробила «доброго», то воно не принесло ушляхетнення твоєму серцю, хоча усі довкола тебе хвалять.

Ми творимо добро, лише коли живемо в Божій ласці, коли ми гідні Божих Таїнств і приступаємо до них. Якщо воно приносить плоди, то ми пізнаємо Його. І це є «радість серця мого». Це те до чого я прагну в дійсності. Серце наповнене радістю задля знання любові Бога в Христі через благословення, які з Ним пов’язані.

Коли ми зробимо це, про що говорили, то «стають просвітленими очі серця нашого». Тобто наше серце має очі. Вони можуть бути темними або світлими. Такий показник світлості чи темноти мого серця, якщо мене хтось подразнить, які слова виходять з моїх вуст – благословення чи прокльони? Треба вміти заглянути в своє серце. Треба бути в тишині перед Господом, щоби могти побачити, що відбувається в моєму серці. Тоді, щоби могти попросити Ісуса Христа: «Ісусе дай мені руку. Ходи зі мною по всіх клітинках мого серця і просвітли, бо я сам не можу всюди зайти, я боюся». От це є відкриття, яке ми можемо зробити, якщо приймаємо «спадщину», якщо ми вірні Слову. Багато було б менше проблем серед християн і у світі, якби це було щоденною реальністю. Чи воно так в нас? Задумаймося. Якщо ми таким чином працюємо над собою, то ми можемо зрозуміти до якої надії Він нас закликає, який багатий Його спадок. Тобто ми зможемо літати. Наша надія в Господі буде дорослою надією. Логікою стане не те, що ми хочемо від Нього, а те, що Він хоче від нас. І ми зрозуміємо який ми дійсно спадок отримуємо через різні благословення, які пов’язані з Богом, які Він нам постійно посилає, особливо через людей, в яких серце відкрите до Бога.

Спадок для псалмопівця в катизмі 17 це Боже Слово. 105 стих звучить: «Слово твоє світильник перед ногами в мене. Світло на моїй стежці». Боже слово – ось що має бути в кожного християнина на першому місці. Слово – ось сила, яка дає світло людині, ось, що допомагає її аналізувати себе і навколишню ситуацію. Відповідно до того існує реальна спроможність розрізняти добро від злого, чітко бачити лінію між двома.

Вам напевно теж трапляються такі ситуації, коли ви не бачите чіткої лінії між добром і злом. Якийсь такий сумбур. Для когось постійно, для когось тільки моменти. В кожного є свій досвід. Чуємо про дев’ять добрих справ, а в десятій є якась така ложка дьогтю. Ми вже не знаємо що робити і ми приймаємо в пакеті всі десять справ. Не завжди є легко вміти мати ту витримку, ту терпеливість, щоби сказати: «Вибачте. Я не можу ту десяту вашу істину прийняти, значить пакет не для мене».

Псалмопівець, глибоко розумів цей факт і вирішив у своєму серці, щоб робити те, що Слово Боже каже, дотримуватися його! Він поклявся, що він ніколи не відвернеться від нього, ніколи не відмовиться від свого світла. Псалмопівець пропонує з великою серйозністю ставитися до його сповнення, щоб зберегти цю прихильність, цей зв'язок зі Словом Божим.

Слово – це є молитва. Це може бути молитва серця, може бути молитва Церкви. Це все є молитва слова і воно має базуватися на Святому Письмі.

Слово – це є десять Божих заповідей. Слово – це є традиція Церкви, яка не конечно записана словами, але передається із покоління в покоління. Так що слово – це є вміння казати «так» і «ні». Слово – це є, що моя обіцянка має вагу золота. Що в мене слово не є горобцем. Це все черпається в Хрещенні, в святих Таїнствах, але воно все утверджується у Святому Письмі. «У твоїх указах мій захват, не забуватиму твого слова» (16 стих). А 35 каже: «Веди мене до шляху заповідей твоїх бо в них моє щастя». 97 – «Як я люблю закон твій, медитую його увесь день».

Закон Господа, Його Слово – це центр життя людини, що молиться. В ньому людина знаходить розраду, його тримає як дорогоцінний скарб у серці.

«Я розміщую в серці обіцянку, щоб не грішити проти Тебе» – це останній вислів про який слід пам’ятати, щоб розуміти, що секретом щастя для псалмопівця – це є берегти у своєму серці це слово. Чого я вам бажаю.

Я довів це до вербальності, оскільки ми, люди, комунікуємо через слово. Це все має свій початок у Бозі. Господь дає нам початок через своє Слово. Він все своє буття передає тим, які відкривають свої серця у різний спосіб. Це може бути Його обіцянки, вироки, правосуддя, це може бути Його любов. Тобто є різні способи, якими Господь передає свої відчуття до нас. Слово Боже – це є відчуття до нас. Хтось відкриває Господа Бога через те, що попав в якусь аварію, хтось через кохання, хтось просто прямо вчитується в молитву Церкви і через неї дістає поштовх. Коли ми налаштуємо свій приймач на відповідну хвилю, то ми відкриваємо зовсім інший світ. І тоді можемо передавати всім те, що ми отримуємо. Немає слова без Бога. Я не знаю як назвати те, що ми чуємо протягом дня, але це не є слово, бо воно не походить від Господа Бога. Треба придумати якийсь інший термін для того. Слово має сакральний характер: воно може окрилювати , а може підрізувати крила.

Це є питання внутрішності нашої. Якщо ми маємо якісь претензії до іншої людини ми мусимо починати із себе, із свого зв’язку із Словом. Тоді ми зможемо діяти як Ісус Христос, який діяв як Отець і зміг нас всіх полюбити.

– Щодо межі між добром і злом і також питання гріха. Де тут є межа допустимого для воїнів?

– Треба собі подумати, що ми маємо на увазі коли говоримо про воїна. Залежно від цілі, від мотивації. Якщо я вкорінений в Бозі, то я можу бути тільки воїном світла. В Святому Письмі описується космічна війна, де Михаїл – ангел-ніхто і Люцифер – ангел, який носив світло, він офіційно представляв добро, але його коріння не було в Бозі. І ангел-ніхто запитав його – хто як Бог? Він його спровокував і той сказав, що він бог. Це спричинило титанічну боротьбу в якій Люцифер і його братани зазнали смерті більшої за фізичну.

Уявім себе у світі де є багато мусульман, які вірять, що вбивши певну кількість християн, вони попадуть до неба. І вони знають, що ми тут є такою студією «Слово і голос», і вони зорганізуються і нападуть на нас. А це діється в світі, це не є фантастика. І тут серед нас знайдеться якийсь воїн чи сторож зі зброєю і він їх уб’є. Він правильно зробив чи ні? Церква каже, що правильно. Ми маємо життя – найцінніший Божий дар і ми маємо його берегти понад усе. Або в квартиру вривається злодій і краде або забиває. Тут заходить сусід, бачить ту ситуацію і мусить з ним боротися на смерть, інакше він і його заб’є. Який є моральний вибір? Церква каже, що звичайний моральний вибір є вбивати. Тут цінністю є твоє життя. Той, що хоче його відібрати діє проти Бога. Ти не відбираєш його життя, ти захищаєш своє. А життя це не є що ми тут живемо двадцять чи скільки років. Це є частина життя. Ми дев’ять місяців жили в лоні матері. Ми там не могли довше жити інакше ми би померли, не було би життя. Так само ми тут живемо скільки нам Бог призначив: п’ятдесят, двадцять, тридцять років, сто; не більше і не менше. І ця смерть є нове народження для християн, для людей доброї волі. Навіть людина, яка не пізнала Христа, в ній є елементи Христа. Вона так само переходить до світлого майбутнього життя, до того, що ми називаємо «Небо» чи «Царство Боже». Це є остаточний вимір нашого життя. Так що треба подивитися на це дуже широко. Очевидно, що це небажано, що це є екстрене рішення, яке ти мусиш приймати. Але воно є легітимне, воно є благословенне Церквою. Це не є щось проти життя. Це є щось в обороні життя. І задля того дуже важливим є щоби ми розуміли, що війна для нас – це є захист життя, це є благословення. Війна – це не проклинати Росію, російський нарід, пана Путіна, інших. Війна – це є молитися за їхнє навернення. Щоби Господь дав їм розум, щоби вони могли господарювати на своїй багатій землі, бути великим народом, багатим до якого всі приїжджають, з яким усі хочуть спілкуватися, якого усі сусіди люблять. От це є війна. Війна, якщо ми висилаємо наших воїнів, щоби захищали нашу землю, наших матерів, наших молодих людей, то це є щоби вони розуміли, що вони є там для захисту своєї землі і нічого більше, але нічого менше. Це дуже велика відповідальність. Це все має відбуватися в людському вимірі. Є, наприклад, полонені. Яким чином ти поводишся з полоненим? Там видно чи ти дійсно шануєш життя чи ні. Чи ти бачиш в ньому обличчя Ісуса Христа, чи не бачиш. Чи ти маєш милосердя до того меншого брата, який є в кайданах перед тобою чи ні. Так що тут є дуже важлива роль підготовки духовної і психологічної. Бо незалежно від того чи надана смерть є легітною, вона приносить біль і рану не тільки тому хто вмер, його родині: його мамі, його дружині, його дітям, його народу, але й тому хто вбив. Це завжди є шок, удар. Навіть якщо ти автомобілем їхав по швидкісній дорозі, нормально дотримуючися правил свідомий, незмучений, уважний. Раптом дитина вискочила і загинула під колесами твого автомобіля. Ти не винен. Ну але для тебе це буде удар. Якщо ти знаєш, що ти ідеш воювати, ти маєш готуватися. Треба щоб тебе готували, щоб було оточення коло тебе, яке сприяє твоїй духовній зрілості, щоб ти любив, щоб ти благословляв і з тими словами йшов захищати свою батьківщину, свою хату.

Коли був Майдан, то я був ініціатором такої зустрічі в Києві, вона називалася «Богослов’я Майдану». І там один отець-домініканець мав таку доповідь – чи Церква благословляє війну? Вже в той час! І на основі Катехизму Католицької Церкви – це такий сучасний документ, де є всякі практичні питання і там на них можна знайти відповідь. І там було п’ять умов. І тоді цей отець сказав, що цих умов нема, але вони потім настали. Я тепер не можу точно відповісти на це питання. Отже: збройний напад, неможливість дійти до дипломатичного порозуміння, всі інші засоби використані, коли дійсно існує загроза життю твоїх громадян, заклик лідера країни до захисту. І з тієї причини дуже важливо щоби були капелани, психологи. І щоби та робота з воїнами провадилася до часу, коли вони вже стають на прю із смертю. Так само і після цього.

– Я би хотів запитати про вірність. Христос каже: «Хто має вуха нехай слухає». Щоби бути вірним треба чути. А якщо слово не вербальний, то має бути не вербальний слух, інтуїція.

– Словом, наприклад, є ікона. Це є Боже слово. Потрібно шліфувати свою совість. Треба, щоб Боже слово було абажуром, світильником моїм. Щоб я читав і приймав. Це може бути читання Святого Письма, участь в богослужіннях. Є ікона, святі люди з якими я після спілкування відчуваю, що я лечу, що я кращим став, що мені легше, що я щось хочу в житті, якась надія появилася. Я казав, що словом може бути також нещасний випадок. Я не хотів, але ця подія сталася і має місце в моєму житті. Якщо я вмію її добре декодифікувати, то я побачу, що це є хрест, який дає мені Господь, який я маю носити з радістю. Навіть якщо я його дуже довго відкидав і не хотів його приймати, казав, що це не для мене, я не замовляв такого, я хочу коротший. От це все є Боже Слово і воно діє по-різному.

Чути можна через хрещення, або знову народжуватися. Кожне Святе Таїнство є новим народженням, новим хрещенням. Ми знову входимо в Христа, ми знову вбираємо білу одежу. Тільки таким чином ми можемо комунікувати з Богом, заряджаючи свій «мобільний телефон». «Поповнення» не вистарчає. Це є наша культура, те що ми чуємо, але не приймаємо. Це є Божий промисел через природу, через зустрічі, через проповідь, через добрий приклад. Зароджування апарату – це є Святі Таїнства, нове народження. І іншого способу нема. Церква говорить, що можна охреститися через кров – це означає, що ти в відповідальному моменті не був хрещений, але в імені Господа Бога віддав своє життя за Ісуса Христа. Але тобі туземне слово не потрібне. Ти вже приходиш перед Слово, перед Богом. Я не знаю іншого методу як відкрите серце.

Відкрите серце – це коли я день святий святкую. Це є приходити на Святу Вечерю і вечеряти, не ображати Господаря. А Свята Вечеря – це є Служба Божа, Свята Літургія. Святої Літургії без Святого Причастя нема. І все в Літургії є підготовкою до спільної Трапези з Ісусом Христом, де Він сам себе приносить у жертву під видом хліба і вина. Якщо я з якоїсь причини не святкую, не можу причащатися – нема комунікації, я нічого не чую, я нічого не бачу. Я можу сказати, що так, гарно, прекрасно, але я не бачу, я не приймаю. В мене темрява, до якої я не допускаю світла. Я можу допустити його тільки за допомогою Господа Бога. Без Його допомоги я не можу. То так як Адам згрішив і він вже не міг спастися. Той самий гріх твориться в моєму серці. Я сам не можу спастися, щоб я не зробив. Я можу знову прийняти основне рішення – я хочу до Тебе, Господи. В нашій традиції, в нашому церковному етосі, в нашій спільноті християнській це робиться через сповідь, бо потрібний суспільний вимір прощення так як кожен гріх є суспільною зрадою. Я через гріх у своєму серці зраджую своїх друзів, своїх братів і сестер, свою родину, свою Церкву. І щоб направитися і бути ангелом світла, мені треба не тільки так порядно відкрити своє серце, але це зробити в спільноті. І тому є смисл, що ти йдеш до священнослужителя. Бо тоді ти перед спільнотою визнаєш свій гріх, яким ти образив Бога. І тільки тоді ти знову дістаєш той дар хрещення. Знову та сама історія, що при хрещенні: тебе вписано в книгу життя, ти відрікся від сатани, ти дістав дар Святого Духа і ти знову живеш в Бозі і можеш дихати, думати по Божому, бо ти можеш зрозуміти Його мову, ти можеш прийняти сигнали, які Він передає через все сотворіння. Так що тут гідність наша, яку ми отримуємо в таких моментах, є надзвичайно великою.

– Це щодо хрещених. А не хрещені люди називають Бога іншими іменами і де в них цей дар пізнання премудрості?

– Бог задля того є Богом, що Він для нас діє в такі способи, що нам невідомі. І ми би себе обманювали, якщо би сказали, що Бог сотворив одних для спасіння, а других для прокляття. Бог постійно творить кожну людину для благословення, обожнення. Для того, щоби уподібнюватись до Нього. Він нас творить на Свій образ і подобу. Ми цей образ і подобу можемо постійно відновлювати. Всі без вийнятку. І в цьому полягає суть Різдва Христового. Всемогутній, досконалий Бог вбирає на себе нашу людську плоть, яка згрішила і тим самим Він її освячує. Це значить, що в серці кожної людини є заложені десять Божих заповідей, загальні принципи коректного життя.

Церква каже, що кожна людина доброї волі, та що шукає і старається, вона знайде спасіння через то, що в неї є елементи Церкви. Треба собі так добре зрозуміти, що Бог не створив Церкву так як бригаду пожежників після того, що людина згрішила. Церква є сотворена до сотворення світу. Вона була втілена Ісусом Христом. Але вже прародичі: Адам, Єва, Мойсей, Авакум і інші, що вони робили до зшестя в ад Ісуса Христа? Вони очікували в аді щоби Христос воскрес, і щоби вони інтегрувалися в ту спільноту до якої вони належать, тобто до Церкви. В тому є суть ікони зшестя до аду. Так що Церква, до якої ми належимо, це є Церква, яка є створена до сотворення світу. Для того щоби кожна людина, яка народжується на цьому світі, могла знайти спасіння через слово, яке для християн промовляється через Святе Письмо, а для інших через шляхетні вияви культури, які існують по різних землях нашого світу. І в цих культурах, в цих релігіях Церква вбачає елементи самої себе. І з цієї причини Церква каже що поза Церквою немає спасіння, але де є елементи цієї святості, де елементи Церкви – там є Церква. Тобто там є спасіння.

– Я була цим озадачена. Думала, а як же ж там буддисти, наприклад? Я їх книжки читаю, вони так багато доброго зробили, як оці люди? Я довго шукала як би мені відповісти. І мені ця відповідь перевернула весь світ. Тому, що ти все одно не збагнеш як Господь спасає. І якщо для тебе Господь Христос – не журися. Він знайде спосіб як тебе спасти.

– Ну бо інакше ми не можемо казати, що людина створена на образ і подобу Бога, якщо вона не може спастися.

– Ми вже не можем співати як не християни. Бо якщо ми пізнали Христа – ми не можем співати без Христа. Це вже традиція, це вже інакший підхід до пісні. В фольклорі є заложена душа.

– Я розумію, що Ви хочете сказати. Ми народжуємо дітей. Але навіть невіруючі відчувають що треба хрестити дітей. Церква говорить, що хрещення – це є нове народження, що нема життя без цього другого народження. Що це все добре, але людина немає цього виміру, для якого вона була призначена. А вона призначена бути богоподібною. Це є відчуття християнина: свідоме чи не свідоме. Приходять різні люди христити дитину, вони не знають для чого, але без того вони собі не уявляють. Навіть за комуністичних часів цілий ряд партійних людей, навіть високопоставлених, крадькома йшли христити своїх дітей. І я думаю, що тут у тому є відповідь на Ваше питання. Тобто пісня, фольклор, походження народу, самобутність нації – воно все має легітимне право на існування, але якщо воно є освячене, якщо воно немає смислу тільки само пособі.

Скажімо український нарід. Для чого він існує? Для чого ми належимо до того народу? От просто для того, щоби спільно прославляти Бога. Це єдина причина нашого існування. Немає іншої причини. Були різні народи в світі, які пропали. Немає їх. Так що кожна річ, сотворена Богом, є для того, щоби Його прославляти. Це є наша ціль і до того ми маємо прямувати. Це не є оригінальність якоїсь речі. Це є знайти її коріння в Бозі, знайти її значення в Бога. Оце є повноцінне бачення.

Є тенденція – для того, щоби автентичність відчути треба відділити Бога від цієї речі, від цієї думки, чи цієї ідеології. Ну це може мати своє місце, але це не є в світі сотвореному Господом Богом. В тому світі, де кожна волосинка залежить від Бога.

– Яке місце може мати співання фольклорних пісень, попри те, що вони мають віртуальне значення. Ці пісні пропонували якісь чарівниці? Церква не заохочує стрибання через вогонь.

– Приходять люди до сповіді і кажуть ми граємо в карти. Чи є проблема грати в карти? Нема проблеми. Але є проблема грати в карти якщо це є азартом, якщо це є за гроші.

– (оплески)

– Я, у своєму досвіді Андріївських чи Купальських вечорів, я ніколи не вбачав чогось поганого. Аж тут в Україні мені говорять, що там є якась чарівна сила. Я завжди це сприймав як елемент гри. Гарної суспільної гри. Нічого більше і нічого менше. І отже якщо ти так це сприймаєш, якщо ти так це організуєш, так ушляхетнюй це. Інакше в усьому можна знаходити значення, які надавали люди цим речам ще до появи Ісуса Христа на цій землі. Ну а це що вони давали таке значення – це в принципі не є погано. В принципі в Христі воно має віджити і знайти свою повноту. І якщо воно в Христі воно знаходить свою повноту і освячується - прекрасно. Але я думаю, що до тої мети треба прямувати.

Візьмімо Різдво Христове. Це свято сонця. Чи писанка – символ життя. Але тут не можна протиставляти сонце і Христа. Сонце не є Христом, але хто сотворив сонце? Та Ісус Христос. Тобто все це треба вкладати в свій контекст і тоді воно для мене має гарне значення.

– Сама людина яка співає, вона бере пісню. Якщо ти береш купальську пісню – хто ти є? Кажуть люди так жили і так співали. Але ж люди в першу чергу є людьми, є віруючими людьми. Це не є фольклор, це – традиція.

– Якщо ти віриш в Господа Бога, то всі твої мрії можуть сповнитися. Якщо ти знаєш, що найкращі ті мрії, які сподобаються Господеві – все: стрибай у них...

Я, наприклад, слухав пісню через призму сповіді. Я якраз висповідався. Тобто я її сприйняв через своє піднесення. Я не міг відірватися від слухання. Так що я задоволений. Але це кожний сприймає по-своєму. Це залежно від цілей, як ти маєш оцінювати себе. Оце, що мені сподобалось, не означає, що воно було десять на десять.

Якщо ти чуєшся немічною, ти можеш відкривати своє серце, щоб отримати допомогу, благословення. А якщо ти була впевнена, якась гордість може родитися. Вона може бути не признана, але тішся. Буду завершувати. Хай Господь благословляє.

https://soundcloud.com/dymyd-mychajlo/vn870504-mp3

https://soundcloud.com/dymyd-mychajlo/vn870505-mp3

Здобутки й виклики Майдану рік пізніше

Мироносиці серед російсько-української війни

Супроти насильства й дезінформації – чи ми дальше любимо і можемо передавати любов іншим, щоб тим самим знищувати ненависть; чи натомість стаємо роздвоєними в нашому серці, в нашому умі, передаємо і помножуємо зло?

Слава Ісусу Христу!

Ми нині згадуємо мироносиць, тобто тих перших християнок, які приносили миро для того, щоб тіло Ісуса Христа пошанувати. Щоб Його привести в належний стан після смерті, для того щоби Він був як слід похований. І ми тих жінок пригадуємо і даємо їх в приклад. Усім тим, які допомагають, усім тим, які не тільки МИРО, але й МИР приносять серед християнської громади і в імені Ісуса Христа всюди де це  потрібно.

Коли ми нині думаємо: «а де нам потрібний мир? Де ми, як християни, можемо бути мироносицями? Де ми можемо внести це, що бракує?» Очевидно, що ми думаємо про російсько-українську війну і коли ми згадуємо цю війну, нас може оволодіти страх, чи оволодіти якась розпач, що нема тому кінця; ми не знаємо як вийти з того болота; війна, замість породжувати якусь ясність, якусь любов у наших серцях,  вона приносить ненависть, злість, вона нас паралізує.

І тут інше питання наступає: «Ну, як ми, християни, маємо на це дивитися? Не тільки дивитися, але, що ми маємо передати суспільству для того, щоб самі жити Божою наукою, Божим миром, і щоб цей мир передавати дальше. Дальше – це означає цілому українському народові, а так само російському народові, але не тільки – цілому світому.

В такому випадку, що християнин має робити, щоби жити в мирі? Вперше серйозно вірити в Ісуса Христа, бо коли ми дивимося на тих простих жінок – мироносиць, ну вони, бачите, менше думали ніж апостоли, а більше відчували, більше розуміли своїм серцем, своєю душею і, відповідно, діяли. Вони просто любили Ісуса Христа, і через то, по мимо свого страху, по мимо того, що вони входили на ворожу територію – територію римлян, вони мали цю внутрішню відвагу і йшли із тим, що ми називаємо – гуманітарною  місією. Мироносиці йшли, щоб це тіло Христове, яке вже лежало без життя, звеличити, щоби йому принести останню шану. Тим самим, вони переборювали страх, переборювали ту ненависть, ту нехіть, яка наприклад була в апостолів. Отже, це один із способів яким ми можемо діяти.

Другий спосіб є пам’ятати, що, щоб не ставалося, ми, у нашому серці, завжди маємо дивитися на всіх людей і на всі події Божими очима, з Божої перспективи, а Господь Бог любить так само нас, як і ДНРівців, чи інших сепаратистів. Він так само любить як нас, так і весь російський естаблішмент на чолі із паном Путіном. Так, що навіть якщо вони зле поводяться, навіть якщо вони поводяться не по християнському, і не по людському, вони є так само як і ми – Божими дітьми. Оскільки вони є  Божими дітьми, вони є нашими братами і сестрами. І тут ми собі маємо подумати: «Як я маю поводитися зі своїм рідним братом чи сестрою, які звихнули, пішли на манівці?».  Чи я маю раз і назавжди закрити всі справи з ними, чи я маю по-християнському, крізь призму любові, до них звертатися і старатися їм допомогти. Не в своєму імені, не своєю силою. Але Божою силою. Те саме можемо сказати про наших батьків, чи про наших дітей, які відповідно не поводяться.

Отже, наша роль – християн – є розуміти, що тільки любов’ю ми можемо перемогти смерть і ненависть. І ніякий інший шлях нам не є помічним, не поможе нам. Така є наука Ісуса Христа, такий є смисл Христового розп’яття, такий є символ хреста й жертви, такий сенс має похід жінок-мироносиць до гробу господнього. І з цієї причини ми, і Ісуса Христа, і жінок мироносиць, і тисячі, мільйони мучеників пригадуємо нині і вони для нас є прикладом, бо вони стали переможцями у Христі. Напевно ви чули, що в цьому тижні, вірменська церква проголосила святими півтора мілйьона людей, які загинули мученицькою смертю, підчас вірменського голокосту. Бачите, Церква і потім історія розуміє що переможцями, є ті які діють за Божими законами, за законом любові, і щоб не сталося, вони не бояться вірити, не бояться діяти по християнському.

Так, що дорогі браття і сестри, застановімося над нашою участю в російсько-українському конфлікті, коли ми дивимося на телебачення, коли ми чуємо наступну дурницю, яку сказали із Росії, чи коли ми чуємо імена наступних загиблих.

Яка наша реакція? Чи ми кажемо: «Дякую Богу, за те все, що сталося, Боже допоможи нашим померлим, Боже врозуми тих людей,  які не знають, що роблять». Чи ми проклинаємо, чи ми наповнюємося злістю.

Отут є дуже важливо, яка є наша роль: чи ми любимо і чи ми ту Божу любов, яку ми відчуваємо, можемо передавати дальше і тим самим знищувати ту ненависть; чи ми через ту злу інформацію стаємо роздвоєними в нашому серці, в нашому умі?  Ми тоді точно поводимося так як диявол хоче: стаємо розтрощені, стаємо на різні куски, розділені у нашому нутрі, ніби ми належимо Христові, а тут ми вже у сатанинському ділі.

От, не легке завдання я вам даю. Молімося, щоб ми могли бути мироносицями. Щоб в тих трудних моментах, ми могли носити мир, отже мир, не наш людський, а Божий мир, цей мир який не каже: «одне око за одне око, один зуб за один зуб», а який каже: «ви мене розпинаєте, я того не хочу, не робіть того, але я вас люблю, я за вас це жертвую».

Чому? Бо ми маємо одного Бога – Він всемогутній, це наш Бог, Він вседержитель, Він милосердний і Він є царем і паном нашого життя, життя нашого народу, життя всіх народів світу. І нехай буде Його воля, а Його воля добра як для мене, так для моєї родини і так для Моєї батьківщини!

Христос Воскрес!

Точність – ввічливість королів

Друзі пластуни, лише в абсолютній вірності нашій присязі, ми гартуватимемо свою особистість і принесемо реальні зміни у власному і суспільному житті. 

Слово пл. сен. дов. Михайла Димида на молитві з нагоди Дня Пластової Присяги 2015 Станиці Львів Національної Скаутської Організації України Пласт.

Львів, Собор св. Юрія, 18.04.2015.

 

Дорогі друзі!

Я пластун, ви пластуни, ми пластуни. Я приймав пластову присягу, й ви теж. Cаме тому, нині ми прийшли до храму: щоб подякувати Ісусові Христові за те, що ми пластуни і за те, що ми присягнули добрій справі.

Ми дякуємо теж за тих, які присягнули й були вірними до кінця. Це ті, що перейшли до нового життя, до вічної варти. Це наші святі й герої, вони для нас є прикладом для наслідування у важких моментах.

Ми просимо за себе, щоб могти, якщо впадемо, то піднятися, а якщо відважно прямуємо вперед, то не стати занадто гордими і витримати до перемоги.

Ми просимо прощення для тих, які не змогли додержати слово – вони забруднили свою честь, а також ослабили наше шляхетне коло.

Кожного разу, що ми подумаємо, скажемо чи зробимо добру справу – ми перемогли; і навпаки: коли ми не зробили, що могли, подумали щось злого, когось осквернили – ми програли частину гри.

Бути вірними в малих (і великих) справах до кінця – ось, що ми просимо! Гарних слів і гучних патріотичних гасел ми не раз чули, але це не те, що ми хочемо. Наша ціль – просто, щоб наш дух був наповнений світлими думками, й щоб наші діла прозоро їм відповідали й були добрими. Для цього нам потрібно гартуватися як залізо у вогні.

Що саме маємо робити? В пластовій присязі є дві складових – це засада й дія, теорія і практика. Треба, в першу чергу, добре собі усвідомити: що для мене значить служити Богові, а потім це практикувати. Це саме треба робити щодо України, Ближніх та Пласту.

Хто визначає такі складові пластової присяги? Ми самі? Чи це робиться в колі батьків? Яка роль Церкви й Пласту? Я не зможу дати відповідь на ці всі запитання, кожний її знаходитиме в своєму серці впродовж цілого життя. Я б сказав, що, оскільки пластова присяга має чотири складові: Бога, Україну, Ближніх і Пласт, тому потрібно їх розглядати як окремі терени гри, в яких пластун повинен пізнати правила, дозрівати до них і прозоро їх реалізувати.

Для Бога – потрібно розуміти, що Хрещення робить з нас християнів, а це є реальна приналежність до громади, де її члени збираються щонеділі і причащаються. Пласт має тому сприяти.

Для Батьківщини – треба пірнати в традиції української землі і на цій основі творити організоване прозоре суспільство у власному забарвленні. Це можна зробити тільки на базі сильного родинного грона – де всі прагнуть до добра у взаємному діалозі й пошані. Пласт має на тому наголошувати.

Для Ближніх – треба просто практикувати в громаді правила гри, навчені в Церкві й Родині, їх гартувати в труднощах, в сутичках із злим прикладом, недоброзичливістю, запереченням наших святих правил. Пласт має тому допомогати.

Для Пласту – у формі гри розвивати дари отримані через Хрещення, Батьківщину, Громаду. Для цього треба спільною працею вчитися множити ці таланти і таким чином виростати лицарями духу й тіла. Пласт в тому знаходить єдиний сенс свого існування.

Отже, друзі пластуни, лише в абсолютній вірності нашій присязі, ми гартуватимемо свою особистість і принесемо реальні зміни у власному і суспільному житті. Інакше все буде відносним, неточним, туманним, слизьким.

Бажаю собі й вам бути відважними в добрі аж до кінця! Нещадно боротися із всяким злом, особливо малим, не боятися міняти злих людей, і ділитися з ними силою свого духу. Добра справа, хоч вимагає багато труду й терпіння, завжди веде до перемоги! Бажаю нам такого: дотримуймось пластової присяги!