Отець Данило Дзвоник (1923-1981)

Народився Данило Дзвоник 24 грудня 1923 р. в селі Майдан, Жовківського р-ну, Львівської обл. Початкову школу почав у рідному селі, а закінчив у «Хлоп’ячій школі» ім. Тараса Шевченка у Львові.1942 р. навчався у «Малій Духовній Семінарії» у Львові, де 1944 р. склав іспит зрілості. Почав студіювати Богослов’я у замку Гіршберґ біля м. Вайльгайм (Баварія), а закінчив 1950 р. – у м. Кулемборґ (Нідерланди). Після дияконських свячень виїхав на дальші студії до тоді Католицького Університету Фрайбургу (Швейцарія). Ієрейські свячення отримав 4 лютого 1951 р. з рук архиєпископа Івана Бучка у Фрайбурзі.

Два роки душпастирював у Швейцарії, а з 1953 р. перебував у Бельгії. Спочатку як душпастир студентів в Лювені. Написав реферат до соборчика священиків в Лювені 19 лютого 1954 р., на тему: «Значення літургії у душпастирстві».

1952 – захистив ліцензіат з богослов’я у Фрайбурзі.

1954 – адміністратор дому студентів, тимчасовий душпастир у Швейцарії.

1954-1957 – капелан СУМ (Спілки Української Молоді).

1955 – помічник  асистента товариства студентів «Обнова».

1957 – секретар генерального вікаріату апостольської візитатури в Бельгії, Голландії та Скандинавії.

1960-1964 – помічний  душпастир українців у Брюсселі.

16-17 червня 1962 в Елевайті виступає на студійних днях СУРБ (Союзу Українських Робітників у Бельгії) на тему «Рерум Новарум-Нові Справи». Його доповідь називається «Соціально-економічні основи буття нації». На інших соціальних семінарах має такі доповіді: «Християнська соціальна доктрина у світі найновішої енцикліки “Мати і учителька”»; «Історія початків християнського соціального руху на заході»; «Сьогочасні робітничі аспірації». Був духівником СУРБ.

1964-1966 заступає душпастира о. Івана Кота в Шарлеруа.

1969 – відповідальний  редактор «Голосу Христа - Чоловіколюбця».

1970, коли душпастирював в Голландії зафіксував 1100 душ в 154-рьох населених пунктах. Добровільно допомагав посилками людям поза залізною заслоною. Оформляв папери, роби переклади, ходив за паспортами. 

1971 – настоятель  Українського Дому в Лювені, канцлер апостольського візитатора, душпастир на Лювен і Брюссель, відвідує українців в Швейцарії і Голландії.

1975 – нагороджений титулами капелана папи Павла VI і з монсеньйора.

1975 – проголошує стипендії Апостольського візитатора для студентів, які бажають вчитися в Лювені.

Підтримує контакт із 104-ма монахинями у Бельгії, і з 25-ма згромадженнями.

Щомісяця їздив до Скандинавських країн.

Отець Данило зробив багато добра ближнім. Наприклад моя мама розповідає, що він оплатив подорож моєї бабці Анни Заставної із колишньої Югославії до Бельгії. Він також збирав і організовував гуманітарну допомогу для наших людей в цій країні. Мама розповідає, що він купив валізку, щоб мій дідо міг завезти туди речі, які йому подарували у Бельгії.

Інший вид християнського ставлення до ближнього отця Данила в тому, що він любив допомагати людям технічними засобами, якими він володів, а вони ні. Я наприклад, пам’ятаю, що не один раз отець брав мене із собою, коли їхав кудись у своїх справах, що було для мене дуже почесно, як для малого хлопця і показувало мені добрий приклад. Не один раз він їхав до школи своїм авто, щоб мене з моїм братом привезти до хати. Одного разу в Страсну П’ятницю, в той момент коли отець поїхав, щоб привезти нас зі школи, то повернувшись до Українського Дому, він довідався, що підпалили плащаницю, яка була виставлена в парафіяльнім храмі Покрови.

Отця Данила люди любили за його услужливість, працьовитість, точність, за його любов до сакрального, але були випадки які приводили людей до іншого ставлення до отця. Наприклад він дуже погано сприйняв ситуацію, коли молодий греко-католик, якому він дуже допомагав, вирішив одружуватися із римо-католичкою в її храмі. Він тоді боровся всіма законними методами для того, щоб цього не сталося. Він програв і справу, і дружбу.

Коли мої батьки Дмитро і Розалія, 1966 р. купили власний будинок, але не мали до нього меблів, ані грошей, щоб їх купити, то він в Брюсселі, в комісійному магазині, купив за свої гроші добрі вживані меблі і привіз спеціальним транспортом до Шарлеруа.

Також якщо треба було ремонтувати комусь помешкання, то отець Данило пропонував матеріал за свої кошти, щоб тільки люди могли жити гідно.

Хтось не прийшов до церкви, то на другий день о. Данило вже був в нього вдома.

Курив. Мав вірних помічниць – рідних сестер Фешо Сюзанну і Люцію. Був веселий і з гумором. Першу машину мав Морріс Мінор, другу – Фольксваген Жук. Мав власну квартиру. яку подарував йому пожиттєво якийсь бельгійський журналіст.

Був услужливий, зарошував поштаря на каву. Коли з Ільком Ковальчуком ішов по Лювені, то висилав його в розвідку, щоб подивитися чи кафейка пристойна, і якщо так, то з ним заходив на каву.

Шукав способу допомогти кожному. На приватному рівні мав дуже добрі контакти з усіма. Був добрим вихователем, шанував робітників.

Коли позичав книжку, просив, щоб її віддавали в тому стані, в якому вона отримана, і потім перевіряв її стан.

Дуже дбав про красу храму. Відновив храм в Шарлеруа і в Лювені. 

Коли ходив зі свяченою воду по домах, любив посидіти і поговорити з людьми. Його проповіді були змістовні і повчальні. Говорив, що з молоддю менше проблем, ніж зі старшими.

Так само говорив про «ґешефти» тих, які збирають збірки на всякі соціально-громадські потреби.

У своїй квартирі служив Службу Божу у вітальні.

Готував суп з концентрату.

Мав досконалу каліграфію.

Виглядав як військовий чоловік, хоч у війську, напевно, не був.

Підносив питання конкубінатів.

Написав, правдоподібно, докторську дисертацію, яка існує в рукописному виді під назвою «Місія Церкви в унійному апостоляті митрополита кир Андрея Шептицького» на 250 сторінок. В цій праці 5 розділів про відносини Андрея Шетицького із Верховними Архиєреями Левом XIII, Пієм Х, Венедиктом XV, Пієм XI, і Пієм XII.

Присилав мені марки і колекції фотографій.

Працював фізично там, де було потрібно у храмі чи церковних осередках.

10 травня 1966 р. з’явився лист до душпастирів країв Бенілюксу за підписом отця Дзвоника, генерального вікарія, про «Обов’язок правильного згадування ієрархії при відправленні богослужб» і з додатком, що «впертий непослух деяких, що є причиною частого згіршення та руїною безсмертних душ, стягне за собою церковні кари, а в тому і виключення від священнодійств».

Був жертвою церковної політики. Вживав методи психологічного тиску на тих, які думали інакше від нього. В листі з 1 червня 1966 р. о. Дзвоник пише до «поважаного пана професора»: «Ви не лише малі ростом, але й розумом» і ще далі: «Ви, пане професоре, вчились вирощувати кури й поросята, а беретесь мене вчити пасторальної справи. А тепер ви беретесь вчитись ще важнішого предмету – еклезіології!, а Ваш лист вказує, що і в тій матерії – ви безграмотна людина».

З 1971 р. задля таких методів єдина щорічна загальна проща українців греко-католиків Бенілюксу до Банне роздвоїлася.

Вже 14 червня 1972 р. отець Дзвоник писав до інженера Петра Зеленого: «зокрема є ганебною та робота, коли її роблять ті, що за гроші св. Церкви вийшли, як це кажеться, в люди… Ті всі названі люди досі довели своєю ганебною писаниною… до того, що справа нашого Патріярхату опинились, бодай поки що в глухому кутку».

Отець Дзвоник вживав низькопробні методи як наприклад дзвонив до головного декана міста Шарлеруа, щоб жалітися на «церковні безпорядки», які чинять в місцевій українській громаді. Ішлося лише про це, щоб чинити тиск на отця Івана Кота, який підтримував зусилля патріярха Йосифа Сліпого для осягнення патріяршого стану Українською Греко-Католицькою Церквою.

Все це закінчилося дуже плачевно, бо замість Христа по багатьох парафіях говорили про Патріархат і про Римський диктат. А це зокрема віддаляло молодих людей, які вже не бачили основного елементу єдності – Ісуса, в спільноті і з цієї причини відходили. Апофеозом був факт, що вірні парафії в м. Льєж саботували архиєрейську Літургію владики Мирослава Марусина, сховали ікони і інші літургійні начиння, що унеможливило відправу. Це спричинило фурію архиєпископа, який примусив отця Дзвоника подавити на громаду до цивільного суду, а наслідком цього стало, що в нього стався вилив крові в мозку і він віддав душу Господеві.

20 квітня 1981 р. – помер в Брюсселі. Похований в Гансгорен. Гріб забезпечений до 2031 р.

Хотів тими кількома словами пригадати собі й всім про гідну людину, а таких море, який віддавав своє життя в щоденних добрих ділах для Бога і ближнього. Він це робив на чужині в імені Бога й України. Це, що він помилявся, як і кожний з нас, нехай не затьмарює добро, яке він сіяв. Будьмо оптимістами і дивімся на ближнього, так як Бог дивиться на кожного з нас – очима любові, які хоч бачать зло, підкреслюють добро і на ньому будують майбутність людини в спільноті.

Дякую зокрема пану Іванові Бойкові за цінні інформації без яких біографічний штрих був ще більш убогим ніж він насправді є.

1942 р. навчався у «Малій Духовній Семінарії» у Львові, де 1944 р. склав іспит зрілості. Почав студіювати Богослов’я у замку Гіршберґ біля м. Вайльгайм (Баварія), а закінчив 1950 р. – у м. Кулемборґ (Нідерланди). Після дияконських свячень виїхав на дальші студії до тоді Католицького Університету Фрайбургу (Швейцарія). Ієрейські свячення отримав 4 лютого 1951 р. з рук архиєпископа Івана Бучка у Фрайбурзі.

Два роки душпастирював у Швейцарії, а з 1953 р. перебував у Бельгії. Спочатку як душпастир студентів в Лювені. Написав реферат до соборчика священиків в Лювені 19 лютого 1954 р., на тему: «Значення літургії у душпастирстві».

1952 – захистив ліцензіат з богослов’я у Фрайбурзі.

1954 – адміністратор дому студентів, тимчасовий душпастир у Швейцарії.

1954-1957 – капелан СУМ (Спілки Української Молоді).

1955 – помічник  асистента товариства студентів «Обнова».

1957 – секретар генерального вікаріату апостольської візитатури в Бельгії, Голландії та Скандинавії.

1960-1964 – помічний  душпастир українців у Брюсселі.

16-17 червня 1962 в Елевайті виступає на студійних днях СУРБ (Союзу Українських Робітників у Бельгії) на тему «Рерум Новарум-Нові Справи». Його доповідь називається «Соціально-економічні основи буття нації». На інших соціальних семінарах має такі доповіді: «Християнська соціальна доктрина у світі найновішої енцикліки “Мати і учителька”»; «Історія початків християнського соціального руху на заході»; «Сьогочасні робітничі аспірації». Був духівником СУРБ.

1964-1966 заступає душпастира о. Івана Кота в Шарлеруа.

1969 – відповідальний  редактор «Голосу Христа - Чоловіколюбця».

1970, коли душпастирював в Голландії зафіксував 1100 душ в 154-рьох населених пунктах. Добровільно допомагав посилками людям поза залізною заслоною. Оформляв папери, роби переклади, ходив за паспортами. 

1971 – настоятель  Українського Дому в Лювені, канцлер апостольського візитатора, душпастир на Лювен і Брюссель, відвідує українців в Швейцарії і Голландії.

1975 – нагороджений титулами капелана папи Павла VI і з монсеньйора.

1975 – проголошує стипендії Апостольського візитатора для студентів, які бажають вчитися в Лювені.

Підтримує контакт із 104-ма монахинями у Бельгії, і з 25-ма згромадженнями.

Щомісяця їздив до Скандинавських країн.

Отець Данило зробив багато добра ближнім. Наприклад моя мама розповідає, що він оплатив подорож моєї бабці Анни Заставної із колишньої Югославії до Бельгії. Він також збирав і організовував гуманітарну допомогу для наших людей в цій країні. Мама розповідає, що він купив валізку, щоб мій дідо міг завезти туди речі, які йому подарували у Бельгії.

Інший вид християнського ставлення до ближнього отця Данила в тому, що він любив допомагати людям технічними засобами, якими він володів, а вони ні. Я наприклад, пам’ятаю, що не один раз отець брав мене із собою, коли їхав кудись у своїх справах, що було для мене дуже почесно, як для малого хлопця і показувало мені добрий приклад. Не один раз він їхав до школи своїм авто, щоб мене з моїм братом привезти до хати. Одного разу в Страсну П’ятницю, в той момент коли отець поїхав, щоб привезти нас зі школи, то повернувшись до Українського Дому, він довідався, що підпалили плащаницю, яка була виставлена в парафіяльнім храмі Покрови.

Отця Данила люди любили за його услужливість, працьовитість, точність, за його любов до сакрального, але були випадки які приводили людей до іншого ставлення до отця. Наприклад він дуже погано сприйняв ситуацію, коли молодий греко-католик, якому він дуже допомагав, вирішив одружуватися із римо-католичкою в її храмі. Він тоді боровся всіма законними методами для того, щоб цього не сталося. Він програв і справу, і дружбу.

Коли мої батьки Дмитро і Розалія, 1966 р. купили власний будинок, але не мали до нього меблів, ані грошей, щоб їх купити, то він в Брюсселі, в комісійному магазині, купив за свої гроші добрі вживані меблі і привіз спеціальним транспортом до Шарлеруа.

Також якщо треба було ремонтувати комусь помешкання, то отець Данило пропонував матеріал за свої кошти, щоб тільки люди могли жити гідно.

Хтось не прийшов до церкви, то на другий день о. Данило вже був в нього вдома.

Курив. Мав вірних помічниць – рідних сестер Фешо Сюзанну і Люцію. Був веселий і з гумором. Першу машину мав Морріс Мінор, другу – Фольксваген Жук. Мав власну квартиру. яку подарував йому пожиттєво якийсь бельгійський журналіст.

Був услужливий, зарошував поштаря на каву. Коли з Ільком Ковальчуком ішов по Лювені, то висилав його в розвідку, щоб подивитися чи кафейка пристойна, і якщо так, то з ним заходив на каву.

Шукав способу допомогти кожному. На приватному рівні мав дуже добрі контакти з усіма. Був добрим вихователем, шанував робітників.

Коли позичав книжку, просив, щоб її віддавали в тому стані, в якому вона отримана, і потім перевіряв її стан.

Дуже дбав про красу храму. Відновив храм в Шарлеруа і в Лювені. 

Коли ходив зі свяченою воду по домах, любив посидіти і поговорити з людьми. Його проповіді були змістовні і повчальні. Говорив, що з молоддю менше проблем, ніж зі старшими.

Так само говорив про «ґешефти» тих, які збирають збірки на всякі соціально-громадські потреби.

У своїй квартирі служив Службу Божу у вітальні.

Готував суп з концентрату.

Мав досконалу каліграфію.

Виглядав як військовий чоловік, хоч у війську, напевно, не був.

Підносив питання конкубінатів.

Написав, правдоподібно, докторську дисертацію, яка існує в рукописному виді під назвою «Місія Церкви в унійному апостоляті митрополита кир Андрея Шептицького» на 250 сторінок. В цій праці 5 розділів про відносини Андрея Шетицького із Верховними Архиєреями Левом XIII, Пієм Х, Венедиктом XV, Пієм XI, і Пієм XII.

Присилав мені марки і колекції фотографій.

Працював фізично там, де було потрібно у храмі чи церковних осередках.

10 травня 1966 р. з’явився лист до душпастирів країв Бенілюксу за підписом отця Дзвоника, генерального вікарія, про «Обов’язок правильного згадування ієрархії при відправленні богослужб» і з додатком, що «впертий непослух деяких, що є причиною частого згіршення та руїною безсмертних душ, стягне за собою церковні кари, а в тому і виключення від священнодійств».

Був жертвою церковної політики. Вживав методи психологічного тиску на тих, які думали інакше від нього. В листі з 1 червня 1966 р. о. Дзвоник пише до «поважаного пана професора»: «Ви не лише малі ростом, але й розумом» і ще далі: «Ви, пане професоре, вчились вирощувати кури й поросята, а беретесь мене вчити пасторальної справи. А тепер ви беретесь вчитись ще важнішого предмету – еклезіології!, а Ваш лист вказує, що і в тій матерії – ви безграмотна людина».

З 1971 р. задля таких методів єдина щорічна загальна проща українців греко-католиків Бенілюксу до Банне роздвоїлася.

Вже 14 червня 1972 р. отець Дзвоник писав до інженера Петра Зеленого: «зокрема є ганебною та робота, коли її роблять ті, що за гроші св. Церкви вийшли, як це кажеться, в люди… Ті всі названі люди досі довели своєю ганебною писаниною… до того, що справа нашого Патріярхату опинились, бодай поки що в глухому кутку».

Отець Дзвоник вживав низькопробні методи як наприклад дзвонив до головного декана міста Шарлеруа, щоб жалітися на «церковні безпорядки», які чинять в місцевій українській громаді. Ішлося лише про це, щоб чинити тиск на отця Івана Кота, який підтримував зусилля патріярха Йосифа Сліпого для осягнення патріяршого стану Українською Греко-Католицькою Церквою.

Все це закінчилося дуже плачевно, бо замість Христа по багатьох парафіях говорили про Патріархат і про Римський диктат. А це зокрема віддаляло молодих людей, які вже не бачили основного елементу єдності – Ісуса, в спільноті і з цієї причини відходили. Апофеозом був факт, що вірні парафії в м. Льєж саботували архиєрейську Літургію владики Мирослава Марусина, сховали ікони і інші літургійні начиння, що унеможливило відправу. Це спричинило фурію архиєпископа, який примусив отця Дзвоника подавити на громаду до цивільного суду, а наслідком цього стало, що в нього стався вилив крові в мозку і він віддав душу Господеві.

20 квітня 1981 р. – помер в Брюсселі. Похований в Гансгорен. Гріб забезпечений до 2031 р.

Хотів тими кількома словами пригадати собі й всім про гідну людину, а таких море, який віддавав своє життя в щоденних добрих ділах для Бога і ближнього. Він це робив на чужині в імені Бога й України. Це, що він помилявся, як і кожний з нас, нехай не затьмарює добро, яке він сіяв. Будьмо оптимістами і дивімся на ближнього, так як Бог дивиться на кожного з нас – очима любові, які хоч бачать зло, підкреслюють добро і на ньому будують майбутність людини в спільноті.

Дякую зокрема пану Іванові Бойкові за цінні інформації без яких біографічний штрих був ще більш убогим ніж він насправді є.