«Світло тихе». Відкриття виставки Іванки Крип’якевич-Димид.

18 листопада 2014 у Львові, у галереї «ІКОНАРТ», у присутності численних відвідувачів, Іванка Крип’якевич-Димид відкрила свою виставку «Світло тихе» хвилиною мовчання за тими, що полягли за волю України і піснеспівом «Світло тихе».

 https://soundcloud.com/dymyd-mychajlo/sets/n980oh1aivvk

(Голос 01). –– Роботи, які я представляю зроблені поспішно. Так як мама залишає записку на кухні дітям: «Загрій собі зупу. Вона в холодильнику». Тобто мені хотілося поспішно зафіксувати образи людей, які сьогодні незаслужено забуті. Не будемо навіть говорити про тих, яких вже нема між нами, але є тут люди, про яких не знає молодь. Мені було досить прикро чути, що студенти відділу графіки не знають, де мешкає пан Богдан Сорока, де він працює і хто він взагалі є такий. На жаль. Тобто це свідчить про рівень нашої Академії мистецтв. А коли йдеться про людей які вже відійшли від нас...

Зараз, коли є така скрутна ситуація в нашій державі, мені здається, що нам треба чим більш про них довідатися: як вони жили в тих тяжких умовах тюрем, концтаборів, висилок, розлучень, втрат, постійного жертвоприношення, постійного переламування через коліно. Чи йшли вони на компроміси, чи не йшли? Як вони взагалі давали собі раду?

Свої роботи я почала ще рік до Майдану і більш-менш десь в часі повстань мала відбутися виставка. Але оскільки трапилися такі колізії в нашій країні, я перестала працювати і рік не робила нічого. Тобто я дещо писала, але малювати не могла. Щойно тепер я починаю розуміти, настав час, коли ми всі поети, композитори чи актори повинні нарешті почати реагувати на те, що відбувається. Не кожен знаходиться, не кожен може реагувати оскільки ситуація є вкрай важкою.

Що Ви тут можете побачити? На тих картинах є зображена група поетів з ангелом Слова; група воїнів, на чолі з арх. Михаїлом; група композиторів, музикантів; і душпастирі тюрем; на цій стіні є художники: представлена школа Михайла Бойчука. В ніші висить список всіх тих осіб. Це є далеко не повний перелік. Це випадково вибрані особи, почавши від князів Бориса і Гліба, і закінчуючи Небесною Сотнею. Тобто зрозуміло, що всіх намалювати не годен.

Але про що мені йшлося? Для Бога немає мертвих чи живих. Для Бога є особистості. І ці люди нам зараз дуже допомагають. Вони тримають крихкий купол Незалежності на своїх плечах. Тому це є позитивний знак, який нам відчитати. Принаймні я зрозуміла, що перемога вже є, якщо ми на стороні Христа, то ми є на стороні перемоги. Ми просто приречені перемогти.

Друге, що я би дуже хотіла цією виставкою передати, написано у вірші Василя Стуса, де інструкція як нам треба жити: «Як воду в шклянці пронеси свою з дитячих літ подобу» і ще «Звіряй свій крок за словом Бога». Тобто треба намагатися пригадати оцю чистоту, цілісність «дитячої подоби». Ви, може, звернули увагу на розсилки. Там була моя дитяча фотографія. І ще одна важлива фраза Михайла Сороки: «Людина може все зробити, коли ДУХ верховодить».

Я можу безконечно говорити, розказувати про цих людей. Напевно не всі знають, наприклад, що Михайло Драй-Хмара був розстріляний замість молодого хлопця. Він прийняв постріл у свої груди. Можливо ви не знаєте про те, що Михайло Сорока займався йогою у концтаборі. Можливо ви не знаєте історії отця Івана Кипріяна, котрий замерз з чужими дітьми в концтаборі. Шістдесятилітнім він пішов в УГА духівником і мабуть ви не знаєте, що тунель йому прорити допоміг колишній кагебіст Калядін, який теж там сидів, тобто порядний кагебіст. Історія Климентія Шептицького, історія отця Олексія Зарицького, чи Івана Світличного теж мають багато «білих плям». Вам треба їх заповнити. Тут буде комп’ютер і демонструватимуться фільми про цих осіб. Тобто багато-багато цікавого можна довідатися про цих осіб і ця виставка є для того, щоби ви могли пізнати щось більшого наприклад про Юрія Липу. Бо дуже мало про нього відомо. Коли я хотіла його малювати з УКУ, мені заборонили, бо «це людина, яка розстрілювала наших українців». Насправді це був лікар, який навпаки лікував. Тобто є дуже багато пліток, якихось ярликів, понавішуваних може навіть відповідними органами, на цих осіб. І тому зараз наша справа є відчистити всі ці обличчя, відмити, подивитися хто ж це був і бути їм вдячними, що вони йшли перед нами. Нам напевно буде легше.

Я вам дуже дякую і передаю слово пану Роману.

Пан Роман Василик, завідуючий кафедрою сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв.

–– Всечесний отче! Дорогі друзі! Легко розпочинати експозицію, але в цій ситуації це не так просто. На думку спадає, що її творча кар’єра так як доля і історія України є романтичною, а дуже часто драматичною. Здається все безнадійне, але віра, надія і любов постійно нас рухає до тих християнських чеснот і так дивлюся, то саме стосується і Іванки. Я хочу від всіх тих, які дивляться, і від себе особисто в першу чергу подякувати тобі, Іванко за твою позицію. За те, що ти мимо того всього, що відбувається, робиш свою справу. І робиш її, направду, на високому рівні.

Ви знаєте, ми переживаємо час дуже і дуже складний. Сьогодні мені довелося їхати в трамваї і сів хлопчина, який вернувся «з тих країв» і мене трохи пригнітив його стан. Він не був такий, яких ми привикли бачити по телебаченні, які говорять, які виступають, які тішаться. На жаль в нього був дуже пригнічений стан. Я хотів з ним поговорити, але потім думаю – може не варто того робити.

Помимо того життя йде і є віра, є надія і є любов. І ці чинники повинні нас рухати, тому, що наш противник не має ні віри, ні надії, ні любові. Все це ми бачимо. І те, що він не має, а ми маємо, це вселяє в нас надію. І я думаю, що перемога буде за нами.

Ще хочу сказати, що ми ніколи не відділяємо від нашої Академії, від кафедри сакрального мистецтва. Це працівник нашої кафедри сакрального мистецтва. І я горджуся, і згадую її, коли ми пишемо про нашу кафедру: Карло Звіринський, Микола Бідняк, о. Іван Музичка, отець-ректор, ми всіх радо згадуємо тих, хто працював у нас на кафедрі, в тому числі і Іванку Крип’якевич-Димид. Пригадую її історію роботи над іконостасом. Його доля драматична.

Я хочу сказати, що Іванка назовні виглядає дуже веселою, дуже обнадійливою. З нею приємно і деколи небезпечно говорити. Але насправді вона має заложену в середині велику ідею, з якою носиться. Щось вже зробила, а щось ще хоче зробити. Ми повинні тішитися з того, що така Іванка є у Львові, що така Іванка є в Україні, що така Іванка живе на світі. (Оплески.)

Іванка Крип’якевич-Димид

(Голос 02). –– Хочу показати Вам книжку, яку подарував мені Іван Світличний, коли я мала 3 рочки, і тут є його дарчий підпис. Тобто якщо я тепер починаю думати чому я це малювала, виявляється я народилася в сімдесятих роках, коли шістдесятники саме виходили з тюрем і багато з них ішли через наш дім, бо це були друзі моїх батьків. І тому я, якби згадуючи дитинство, згадую ці світлі, прекрасні постаті. Я просто зобов’язана свідчити про їх світло.

Ще одне маю сказати: на цьому Розп’ятті зображений Климентій Шептицький і Андрей. Тобто це була така задумка – ось там біля рук Христа в коліноприклоненій постаті двоє братів, які мали ідею об’єднати Церкву. Тобто схід і захід – два крила Церкви. А внизу стоять на колінах батьки: Софія та Іван. Я довго сумнівалася чи давати їм німби, але оскільки я не маю над собою жодних ні комісій, ні перевірок, я ці німби все ж таки вчепила, оскільки цієї неділі отець Севастіян сказав, що в святих дітей – святі батьки. Тобто якщо двоє дітей визнані святими, то труд, який вклали батьки точно є святий. Цей хрест показує, як одна родина може змінити суспільство, як непотрібно шукати щоб нас було багато. Може бути просто сім’я, яка діє.

Список осіб, який ви бачите в ніші – це також є ніби окремі особи, але насправді вони всі вийшли з родин. Це родина Крушельницьких, родина Сороків, чи це є родина Шептицьких. Тобто сім’ї, які намагалися просто світити, ширити світло і не боятися.

І ще хочу вам сказати, що як ви будете зустрічати хлопців з АТО, не бійтеся їх обняти. Не включайте інтелект і не думайте: випадає чи ні. Обнімайте їх, пригортайте. Вони неймовірні герої. Те що вони зараз їдять мишей і жаб і сплять в лісі у землянках, для того, щоб ми могли тут стояти і втішатися теплом і дахом над головою. В нас це буде на кожному кроці. Їх буде дуже багато зараз повертатися. Тому треба показати їм, що їх чекають. Це зовсім нова реальність, в якій ми опинилися.

            (Голос 03). Я хочу передати енергію, яка тут є неймовірна. Тут між нами є Ода з «Дому Серця». Знайомтеся, хто кого ще добре не знає. Є представники «Свічадо». Дуже дякую журналістам, які щойно брали інтерв’ю і допомогли мені закінчити хрест. Є Лідія Курпик, яка пише про підпільну Церкву.

            На завершення я хотіла ще прочитати вірш Світличного і вірш Стуса. Тому, що Іван Світличний довший час перебував у нас в дома і я ці вірші переписувала і чула як читає дружина його. Іван вже тоді не міг говорити. Отже спочатку вірш Василя Стуса присвячений Іванові:

«Не можу я без посмішки Івана / оцю сльотаву зиму пережить. / В проваллях ночі, коли Київ спить, / а друга десь оббріхують старанно, / склепить очей не можу ні на мить, / він як зоря проміниться з туману, / але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. / Ні словом не озветься. Ані пари / із уст. Вусате сонечко моє! Несуть тобі три царіє со дари / скапарене озлоблення своє. / Іваночку! Ти чусш, доброокий? / Їй-бо, не знаю, що я зле зробив. / Чого ж бо й досі твій поріг високий / ані відчув, ані переступив. / Прости мені недільний мій Хрещатик, / що сівши сидьма, ці котли топлю / в оглухлій кочегарці. Що терплю, / коли вже ні терпіти, ні мовчати не можу, / що, читаючи, люблю / твоїх Орхана, Незвала і Данте, / в дев'яте коло прагнучи стремлю. / Моє ж досьє, велике, як майбутнє, / напевне, пропустив котрийсь із трутнів. / Із тих, що отчий світ мені окрали, / окравши край, окрали спокій мій, / лишили гнів отчий край ропавий і кривавий / і право - надриватися в ярмі. / Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, / всі правдолюби, чорт би вас побрав! / Чи людська добрість - тільки доти добрість, / коли без сил, без мужності, без прав / допомогти, зарадити, вступитись, / стражденного в нещасті прихистить, / і зважитись боротися, щоб жити, / і зважитись померти, аби жить? / Коли Тебе, коханий, покарають / куди втечу від сорому й ганьби? / Тоді прости-прощай, проклятий краю / вітчизно боягузів і убивць!»

(Голос 04). А Іван Світличний відповів Василеві так:

«Коли твій вистражданий злочин / — Твоя окрадена любов, / Тоді нехай в чаду обмов / Ганьблять тебе ганьбою збочень, / відступництва, і зрад, і змов, / — Той чорний суд тобі ніпочім. / І ти в пусті й холодні очі, / Як в прірву, глянеш знов і знов. / І будуть глузи, глум, погорда / — Тобі найвища нагорода, / — І ти, на проби й гарт готов, / Крізь всі Мордовії й сибіри / Нестимеш гордо світло віри / В свою незраджену любов.»

Роман Василик

 (Голос 05). –– Є важко говорити, але говорити треба. І б попросив, щоб трохи ту ситуацію розрухати. Що думає отець Димид про свою дружину, як про матір своїх дітей і за одно як про майстра-іконописця?

Михайло Димид

–– Коли ви бачите дерево – ви корінь не бачите. Іванка походить із роду Крип’якевичів та Цегельських. Вона вже розповідала про шляхи її батьків в час совєтської окупації. І чим глибше сягають коріння, тим живучішим і гарнішим буває дерево, і воно дає тоді плоди. Я би так дивився на свою дружину. З точки зору творчості. Творчість, вона не народжується без духовності, а духовність завжди має якусь землю. Немає духовності без власної землі. Світ не є нашою творчістю, ми є найтоншою гілкою на тому світо-дереві. Так що я дякую своїй дружині, що вона такою є, і я думаю, що те, що ми бачимо є лише початок. Я завжди кажу Іванці, що тобі треба давати суспільству більше, і особливо іти в ногу з часом, бо митець чи поет, чи журналіст, чи науковець, чи священнослужитель, він має нині говорити мовою сучасності. Навіть не сучасності, а він має говорити мовою майбутнього, тобто тою мовою, яка кличе до бою. Бо ми, як діти Совєтського Союзу, всі маємо ще синдром такої пасивності, що чекаємо аби сусід зробив перший крок. Ми готові щось доброго зробити, але самі не хочемо розпочинати. Я думаю, що сучасний середний клас в значенні екуменічному, не економічному, має подавати приклад, бо нині він є дуже потрібний Україні. Ми бачимо, що Майдан показав нам, що є ті люди, які не чекають щоб їх попхали. Вони вміють відкрити своє серце і почути все, що там є і відповісти на це покликання, незалежно від того, що на них буде чекати: чи хвала, чи переслідування, чи життя на цій землі пірветься, чи воно перетвориться в славу. Отже ми бачили, що вони є і ми бачимо тепер навіть, в цих важких часах, хто саме допомагає нам жити надією. Допомагають і українці, які мають силу волі, бо вони відкрили своє серце до минулого і до майбутнього, залишаючи це болото, цей непорядок, це хамство, яке вони бачать, бо вони відчули своє покликання. Так ось це моя дружина і я дякую їй за представництво.

Роман Василик

(Голос 06). –– Дякую отче. Я би ще хотів донести одну інформацію, як ця родина є стійкою в національній ідеї. Бачимо з телебачення, як багато прийшлося перетепріти отцю Димиду через те, що він брав участь в Автомайдані. Через яку кількість судових засідань пройшов отець і ніде інше як на Львівщині. Зараз вони на відкритті виставки, а їхній син зараз захищає Батьківщину на Сході.

–– Колись отець Димид був представником нашої діаспори в Бельгії. А в нас тут є французька діаспора, яка не має відношення до України.

Од Ґійє

–– Для мене це дуже велике стояти перед цими обличчями, як сказала Іванка, що вони старалися зрозуміти і приймати долю України. Ми потребуємо теперішніх святих. І я думаю нам дана можливість побачити святих, яких Бог дав тепер. Вони на небесах, але вони живі для нас тут і тепер.

Іванка Крип’якевич-Димид

–– Тому в мене такий стиль, що вони то виступають, то зникають. Така ненав’язлива присутність.

–– Я хочу надати ще слово моїй добрій товаришці Тетяні. Вона є цінителем мистецтва і я хочу, щоб вона пару слів сказала. Таня є з Архангельська, мешкає в Одесі. Подивіться як виглядає людина з Архангельська.

Тетяна Токарчук

–– Я вражена. Я мала щастя бачити всі ці роботи раніше. Коли Іванка показала мені їх і я вже тоді зрозуміла, що є речі які людина зображує і це не є так просто. Це дійсно саме ці люди серед нас і саме сьогодні. Саме в цей момент нам треба про них пам’ятати. Кажуть, що з якоюсь конкретною проблемою потрібно звертатися до конкретного святого. Нас зараз в Україні одна велика проблема, яку ми всі разом вирішимо, якщо ми колективно, гуртом будемо молитися до цих облич, які зараз тут є. це нам нагадування про дуже потужний там захист для нас і в цьому наше щастя і наша надія, що все буде гарно. І я вдячна Іванці, що вона зробила цю виставку. Ці постаті наче виходять із цих стін і зникають. Візуальний ефект посилився фантастично. Я дуже вдячна і я пишаюся, що я тебе знаю.

Іванка Крип’якевич-Димид

–– Хочу подякувати моїм друзям, які мене підтримували. Подякувати мамі, що варила їжу, щоб моя родина не загинула. І хочу подякувати пані Лесі Котюк і взагалі усім, які казали – малюй! Направду, коли стріляють, дуже важко малювати. Але всі друзі казали – малюй! Тому я всім дуже дякую. Оді дякую, яка приходила. Дякую Вам, пане Роман. Справді всім Вам дуже дякую.

Богдан Трояновський

(Голос 07). –– Я не мистецтвознавець. Я дилетант і тому дозволю собі сказати те, що думаю. Подібні речі я вже бачив в Католицькому Університеті. Я знаю, що там було багато страждань при народжуванні. Перше враження, що це ще щось не завершене. Якийсь смуток на обличчях. Але потім я придивився і побачив, що їхні обличчя радісні, щось гарне в собі несуть і мені пригадалась розповідь про Царство Небесне, яке вже є, але його ще немає. Така правда є в цих іконах. Вони говорять про те, що вже є і чого ще немає. Ми щось вже маємо і до чогось ще прагнемо. Мені так цікаво, що ці постаті запрошують до діалогу. Вони мають щось гарного нам розказати. Я в іконі шукаю те, чим вона до мене промовляє. Бо не тільки митець говорить, але хтось заклав там правду і хоче з нею поділитися. Так, що Іванко я тобі дякую.

Іванка Крип’якевич-Димид

–– Митець взагалі нічого не несе. Він має бути олівцем в руці Бога.

Роман Василик

(Голос 08). –– Тут є однокурсник Іванки. Їх було шестеро. Я би попросив пана Костя Марковича про два слова.

Кость Маркович

–– Варто згадати і п. Володимира Овсійчука, який мав би бути, але ми його не знайшли. Багато цих імен крутилося в наших умах, коли він нам проводив літературні вечори. Хочу привітати пана Костянтина, директора цієї галереї. Тут вже утворився такий форт-пост, гарнізонна галерея. Попередня виставка була теж на тему гідності, патріотизму. І ця виставка демонструє цей крок, про який говорив отець Михайло. І чим більше буде таких кроків, тим більше наш фронт зміцнішає. Вітаю всіх, що ми нарешті дочекалися цієї виставки.

Іванка Крип’якевич-Димид

–– Дуже багато подій збігається: річниця перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Валерія Марченка. День народження Климентія Шептицького, також річниця голодомору наближається і річниця Майдану. Десять років від дня смерті владики Павла Василика, брата пана Романа, який в мене зображений в обіймах Климентія. Тут є пан Богдан Сорока, внук якого знявся в головній ролі фільму «Проводир». Дуже всім дякую.

Андрій Комарницький

(Голос 09). –– Хотілось би сказати від імені молодих іконописців, які вчимося в пані Іванни і слідкуємо за її творчістю. І коли я бачив розпис каплиці і я подумав, що це прекрасно, що тут нестандартно догматично-богословсько і стильово зображено, що це такий мінімалізм, така лінія і де один-два мазочки все вирішують. Хочу звернути увагу, що є нова кількість святих, подвижників, про яких багато хто з нас мало знає. Ми їх можемо відкривати для себе стилістично і надихатися їхніми образами. І мені здається, що їх можна малювати якраз на одному диханні. Тобто раціонально їх дуже важко передати. Можна передати тільки емоційно і тільки переживши їхнім життям. Пані Іванно, довгих і довгих років Вашій творчості.