ТРАЄКТОРІЯ НАДІЙ

Звернення  митрополита Стефана, предстоятеля Автономної Церкви Естонії, в юрисдикції Константинопольського Патріархату, «Про становище Православної Церкви в Україні».

Оригінал: : https://orthodoxie.com/mgr-stephane-de-tallinn-et-de-toute-lestonie-a-propos-de-lukraine/.

(Недосконалий переклад)

Не секрет, що Константинопольський Патріархат прийняв рішення про надання автокефалії православним християнам України (Синод від 20 квітня 2018). Це рішення є його ексклюзивною відповідальністю (канони 9, 17 та 28 4-го Вселенського Собору).

Це рішення було практично продиктоване ситуацією, яка має місце в Україні останні 25 років: присутність Церкви, яку називають «канонічною», під юрисдикцію Московського Патріархату і двох юрисдикцій, яких називають «розкольниками», під егідою Патріарха Філарета і митрополита Макарія. Це поставило під сумнів і піддало суворим випробуванням сопричастя між усіма тими, хто в цій країні сповідує православну віру. І не тільки тому, що тут ціле суспільне спільне благо, загрожене цією нескінченною кризою. Треба бути сліпим чи небезпечно нечутливим, щоб не визнати, що насильство і зловживання, які майже щодня переживають наші православні брати і сестри України не є ні прийнятними, ні терпимими, ні оправданими.

Патріарх Варфоломій, який користується першістю у всьому Православ'ї, більше не може дозволити собі залишатися безмовним. Він, справді, не має ніякої тимчасової влади, але має виключну відповідальність за ініціативи щодо забезпечення єдності, універсальності та миру всередині Православ'я; скликати інші Православні Церкви; нарешті, служити опорою для всіх спільнот у виняткових та небезпечних ситуаціях. У зв'язку з цим примат Вселенського Константинопольського Патріарха не є ні порожньою честю або свого роду «східним папством», як деякі православні церковні лідери продовжують проголошувати urbi et orbi. Цей примат не претендує на те, щоб запропонувати Православній Церкві "вселенського єпископа". Але, як підкреслив відомий православний богослов Іоанн Мейєндорф, є безсумівним, що Православна Церква не може заперечувати, ані необхідності в проводі універсальним єпископатом, ані, щодо певної представницької влади з боку першого серед патріархів, що є неминучою умовою для здійснення соборності.

Нехай ніхто не ображається: в ті сильно і ганебно хаотичні часи, які переходять православні українці, Православна Церква не може обійтися без цього мудрого керівництва, об'єктивного і авторитетного Вселенського Константинопольського Патріархату. Тому недостатньо сказати, що Вселенський Патріарх - це лише простий Primus inter pares. Це досить "політичний" аргумент, для того, щоб послабити його авторитет, - аргумент, який не має ніякої канонічної або еклезіологічної основи. Честь, яка йому належиться передбачає реальні обов'язки та прерогативи. Нагадаємо тим, хто не хоче чути нічого про факт, що це першенство належить тільки Константинопольській Церкві в наслідок канонічних положень і тривалого історичного досвіду, а не із волі якогось візантійського імператора або того чи іншого царя. Жодна громадянська або релігійна організація, якою б престижною вона не була, не має права перекручувати або тлумачити за власним розсудом це, що наші святі і богоносні Отці у вірі вирішили на Вселенських Соборах.

Де-юре Київська Русь після хрещення київського князя Володимира в 988 р. знаходилася в церковній юрисдикції Константинопольського Патріархату. Крім того Константинополь ніколи не визнавав анексію Київської митрополії у 1686 року синодом Російської Церкви після вторгнення Російської імперії на землі на лівому березі Дніпра. Єдина поступка тодішнього Вселенського патріарха Діонізія IV була, щоб дозволити Московському митрополитові висвячувати митрополита Київського за неодмінної умови, що тільки вселенський Патріарх Константинопольський поминатиметься на кожній літургії. Документ, який це підтверджує, існує. Нещодавно він був віднайдений в його оригінальній версії на грецькій мові в Парижі («Лист патріарха Діонізія IV на адресу Російських Царів Івана і Петра та Софії Олексійовичів» - Москва 1826), підтверджуючи, слово за словом, що ця анти-канонічна дія з боку Російської Церкви ніколи не була схвалена Вселенським Патріархатом до сьогодні.

Ініціатива Його Святості Варфоломія, щоб закінчити цю ситуацію, яка прямо ангажує його авторитет, одночасно висвітлює на міжнародній сцені нездатність Російської Православної Церкви, щоб створити, особливо після падіння комунізму в 1991 році, найменші пропозиції та найменшу перспективу, яка б могла припинити поділи між місцевими православними юрисдикціями та остаточно усунути існуючі схизми.

Згідно Антуана Аржаковського  (Симпозіум Конференції Європейських Церков - Кіпр, 8-10 листопада 2017), три чверті з 25 мільйонів українських православних християн знаходяться в даний час під юрисдикцією Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Крім того, уважається, що із близько чверті вірних, які залишаються (Московський патріархат на чолі з митрополитом Онуфрієм і Церква, названа автокефальною на чолі з митрополитом Макарієм), більше 75% з них приєднаються до цієї нової церковної структури, яка повстане завтра "Автокефальна Православна Церква України".

Безсумнівно, анти-канонічне захоплення Російською Православною Церквою Української Церкви (1686), до чого, на жаль, додається нинішня анексія Криму Росією і військова окупації Донбасу, обертається проти неї сьогодні, як бумеранг, що, повернувшись до свого відправного пункту, може серйозно потрапити на свою пускову установку, якщо не бути обережними.

Рішення Патріарха Московського Кирила і його Священного Синоду розірвати сопричастя з Патріархом Варфоломієм сильно вразило мене, але зовсім не здивувало. Якщо мені порівняти це з тим, що відбулося в Естонії в 1996 році, це більше, ніж жалюгідно. Нарешті, для вирішення естонської кризи, ми уклали угоду в Цюріху протягом того ж року, запропонувавши рішення, яке могло приготувати конструктивне спільне майбутнє між місцевими юрисдикціями (Константинопольською і Московською), якщо б були пошановані з обох сторін. 

Більше двадцяти років вже минуло. Виявляється, що ця угода вже вичерпала себе і тому не можна її застосовувати із причини невиконання її тим же Московським Патріархатом. Хто ще може уявити після цього, що ми можемо довіряти людям, які спочатку підписують, а потім не поважають свої зобов'язання?

З поваги до його особи та його функції я не хочу сперечатися з патріархом Кирилом. Але я не можу нехтувати такою обурливою звичкою, яка зараз є класичною у його Церкві, щоб ламати так легко сопричастя, щоб лобіювати задоволення його примх. Впродовж двох років Патріарх Кирило здійснив дві основні помилки. По-перше, його відсутність у Святому і Великому Всеправославному Соборі на Криті (2016 р.); друге, знову зірвавши, після інциденту в Естонії, сопричастя з Патріархом Варфоломієм.

Але чи він насправді свідомий, що ніколи не можна торгуватися Безцінним, в тому випадку Євхаристійним сопричастям, ризикуючи при цьому роздробленням Церкви Христової, і тим фактом, що кожна Церква і всі вони разом утворюють єдину Церкву? Перервати сопричастя з Вселенським Патріархом Константинопольським (якого авторитет був заложений і затверджений канонами Вселенських Соборів: 3-ім другого Вселенського собору, 28-им четвертого Вселенського собору, 36-им Трульського собору) означає порвати із єдністю помісних Церков у тілі Єдиної Православної Церкви. Ще додам, що канонічна традиція не пропонує іншої альтернативи, крім строгості (акрібії) в питаннях еклезіології, навіть якщо в даний час ця традиція постійно зневажається. Отже, Константипольський Патріарх, як доглядач цієї акрібії, зобов'язаний її захистити і забезпечити її належне застосування.

Факт невизнання Патріарха Варфоломія як «Protos (Першого)», через відмову в останній момент, в участі в Критському Соборі і зараз зриваючи сопричастя з ним, вже вставляє патріарха Кирила в ситуацію розколу. Як людина із його розумом і якістю не бачить і не розуміє цього?

У випадку з Естонією перший крок зробив Константинополь, і це все до його честі, для того, щоб зло не закріпилося. Але в цьому випадку, хто це зробить оскільки із 2004 року Російська Церква продовжує дразнити і принижувати Константинополь, безперервно публічно заперечуючи повноваження Вселенського Константинопольського патріарха з ясною метою, щоб стати третім Римом?

Православна Україна стане автокефальною, це очевидно. Пророчий жест Варфоломія буде продуктивним в довгостроковій перспективі тим більш, що «вона є його пряма дочка, живий плід його місіонерської діяльності і місце для майбутнього примирення з Московською Церквою.» (Антуан Аржаковський, цит. твір).

+ Стефанос, митрополит Таллінський і всієї Естонії. "