Християни VS. ПОЛІТИКА (Християни покликані ставати політиками)

(Чи християнин має займатися політикою?)

Бог вибрав нам час народження і батьківщину, тому ми разом із іншими відповідаємо за історичний розвиток спільноти в якій живемо.

Думка про те, що політика є місцем моральної небезпеки, не виправдовує самоізоляцію віруючих від політичної активності.

Тим більше, - якщо християни мовчатимуть, то хтось інший це зробить замість них, згідно свого бачення світу.

Активно займатися політикою, це сказати іншому - “ти не сам”, це дбати про спільне добро, а така місія - це виклик кожному віруючому. 

Ми не можемо не взяти на себе відповідальність за свій час, як це зробили християнські дисиденти Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська чи Іван Світличний. 

(Як християнин має займатися політикою?)

Християнин, який займається громадською чи політичною діяльністю повинен мати відповідний стиль життя.

Спільне добро можна осягнути, коли відповідально розуміти потреби людей та діяти відповідно до законів. Людина повинна бути у центрі політичної уваги.

Моральний вимір діяльності політика полягає у зобов'язанні розділяти долю людей та разом з ними шукати рішення соціальних проблем. Від політика вимагається, бути на передовій у важких пошуках добра і не йти за настроями тих, що шукають лише користі в інституціях. Яскравим прикладом цього є Магатма Ґанді.

Тому ті, хто несуть політичні та адміністративні обов'язки, мають володіти чеснотами, які на довгу дистанцію забезпечує тільки віра.

Словом, сьогодення вимагає від християн участі в політиці.

Треба жити історією, яка нам довірена.

Ти не один!

Дорогі друзі, дивіться відео на цю тему та підтримуйте нас. Для цього, будь ласка, підпишіться на канал та вмикайте 🔔! 

А також тицьніть вподобайку під цим відео 👍.

Церква забороняє кремацію?

Господь хоче, щоб усі люди були спасенні (пор. 1 Тимотея 2,4), але він не дає конкретних вказівок, як ховати мертвих. Ми, християни, віримо, що, як Ісус воскрес, ми теж воскреснемо в останній день: тому Церква завжди віддавала перевагу похованню померлих в землі, як знак очікування остаточного воскресіння. Практика поховань нагадує нам, що ми походимо із землі, до якої повернемось і так написано про нас у Біблії: "Бо ти є порох, і вернешся в порох!" (див. Буття 2,7; 3,19; Сирах 17,1).

Проте Церква не забороняє спалювати тіла померлих, тобто практикувати кремацію, тому що така практика "не зачіпає душі і не заважає всемогутності Бога відтворити тіло”. Таким чином, мова не йде про щось погане чи суперечливе християнській релігії. Причини для кремації можуть бути різні - санітарні, економічні, соціальні і гуманітарні. Протягом століть ставлення Церкви до цієї практики змінювалося в залежності від причин, з яких померлих піддавали кремації. Сьогодні мотивація кремації, як правило, інша, вона не криється в запереченні віри. Часто у великих містах ця практика пояснюється браком місць на кладовищах.

Церква однак уважна, щоб така практика не «була обраною з причин, що суперечать християнському вченню» (пор. кан. 876, § 3 ККСЦ). Якщо вибір кремації заснований на запереченні безсмерності людської душі чи нашого воскресіння з мертвих, Церква її забороняє.

Церква, наприклад, теж виступає проти розсіювання попелу в повітрі, на землі чи у воді, та збереження урн вдома або в іншому місці, ніж на кладовищі. Це тому, щоб смерть не була зведеною до приватної справи. А викидання попелу не дозволяється для уникнення всякого роду непорозумінь, а також на користь цього не можуть бути наведені гігієнічні, соціальні чи економічні мотиви, які обумовлюють вибір кремації. І з цієї ж причини не дозволено перетворювати кремованих на сувеніри, біжутерію чи інші предмети.

Кремовану людину потрібно належно поховати, або в землю, або у відповідних місцях біля цвинтарів чи церков. Це переважно просто стіна з іменами і комірками для праху. Це робиться для того, щоб зовнішня форма поховань вказувала нам на таємницю смерті, яка для всіх людей однакова. Це також стане відповідним способом вираження віри і надії у воскресіння тіла і більшою пошаною до усопшого. А, щоб не заохочувати людей до зміни звичаю, обряд поховання і відправа не можуть ні в якому разі відбуватися прямо в місці, де відбувається кремація, або при супроводі труни в місце кремації, а там де відбувається парастас для захоронення попелу.

Тепер ви краще можете підготуватися до своєї смерті і написати заповіт в якому все буде точно враховане згідно вашого переконання.

Ми всі воскреснемо!

Дивіться відео на цю тему: 

Чи можна розлучитись в Церкві?

В християнстві подружжя благословляється самим Ісусом Христом і стає вічним союзом! Точно так само вважають всі хлопці й дівчата, коли одружуються, християни вони чи ні. Це робиться, щоб навічно скріпити свою любов і щоб це всім доказати вони влаштовують надзвичайне свято - весілля. Біблія порівнює любов чоловіка й жінки до вічного зв'язку між Ісусом Христом і його Церквою (Ефесян 5, 25.32). Для цього шлюб є духовним знаком, який не стирається - тобто таїнством, і його важливими характеристиками є єдність і нерозривність. Цілі християнського подружжя, згідно ККСЦ 776 §1, є три - добро чоловіка і жінки, народження і виховання спільних дітей.

Але не всі знають, що любов - це не так отримувати, як давати, тож не готові це робити довгостроково. Тоді до згоди прийти важко, порозуміння кудись тікає і супруги перестають чути один одного. В такому випадку є 4 альтернативи:

жінкам вбити чоловіка, а чоловікам втекти до мами;

розлучитись в РАГСІ і забути про шлюб;

зробити сепарацію;

анулювати шлюб.

Втекти до мами легко. Переважно мати думає, що вона краще від вашого партнера знає, як вам бути щасливим в цьому житті і рада цьому “допомогти”. Вбити чоловіка можна по різному, вистачить подивитися пару фільмів і навчитися як це робити.

Так, здається ми кудись не туди зайшли. Насправді ми хочемо вам розказати лише про дві альтернативи які вам пропонує Церква.

Сепарація - це коли ви вважаєте, що щось не те робиться в подружжі, наприклад: “подружня зрада; небезпека для душі і тіла; нестерпна поведінка когось із супругів” і ви для того, щоб помиритися просите благословення в Церкви, щоб ізолювати себе на визначений період. Тобто, сепарація - це не скасування вашого шлюбу, а ніби пауза. Ви все ще разом, але вже не разом живете чи не поводитесь як сім’я. Сепарація може тривати тиждень, рік, а може і ціле життя, але в такому випадку, ви вже не маєте права на ще одне вічання, бо ви в цей момент знаходитесь в шлюбі.

Інша справа - це ануляція шлюбу. Тоді церковна влада дає вам папірчик, що вашого шлюбу ніколи не було і ви знову можете одружитися вперше з іншим партнером. Зараз може здатись, що це якраз те саме, що всі називають розлученням. Але, ні!

Зараз слухайте уважно. Канон 853 каже: “Священний подружній вузол не може бути розвязаним ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті”. Отже, Церква робить ануляцію шлюбу, лише тоді, коли вважає, що цей шлюб не був шлюбом, тобто незаконно укладений. Це може бути у випадках коли шлюб відбувся з якоюсь перешкодою - недостатній вік, кровні зв’язки, попереднє подружжя, чи примус до нього. Або наприклад, коли вияснилось, що ваш чоловік монах.

А розлучення - це коли надія і любов, які мали бути вічними, засмітилися і зіпсувалися; і замість того щоб поприбирати там, вам вже плюнути на закони Церкви про нерозривність подружжя, і ви будуєте собі нове життя поза межами Церкви. Бо справді, розлучити істинний шлюб в Церкві не можна. При тому розлучені не є відлучені від Церкви, вона їх далі заохочує жити по-християнськи, особливо виховуючи своїх дітей у вірі.

Справжня любов - вічна!

Дивіться відео на цю тему: