Що ми робимо, коли хтось вмирає? Ми збираємося, щоби супроводжувати його в новому народженні.
Коментар
Слава
Ісусу Христу! Зібралися ми довкола Галини, щоби відпровадити її до царства
небесного. Це є ціль нашої зустрічі. Ми з Вами віримо в це, що життя із смертю
набирає нового колориту, нової якості. Для того ми були хрещені. Для того ми і
наших дітей несемо до хрещення. Бо ми віримо в життя вічне. Ми знаємо, що ми на
цій землі лише п’ять, п’ядесят
чи дев’яносто п’ять років, а цілу вічність ми маємо і будемо жити з Господом
нашим Ісусом Христом. Такою є наша віра. Ми не завжди про це пам’ятаємо. Ми
часто про це забуваємо. Нам появляються інші цікаві цілі. Матеріальні справи
нас втягають і ми живемо тут, на цій землі, ніби тут є щастя наше, ніби тут має
відбутися наше завершення. Такого не буває. І смерть милої нам людини нам про
це дуже природно і дуже ясно пригадує, що ми не народжені для цієї землі. Ми
народжені для вічності.
І тоді що ми робимо, коли хтось вмирає?
Ми збираємося, щоби молитися. Чому нам треба особливо молитися, коли хтось з
наших вмер? Для того, щоби супроводжувати його в новому народженні. Ми всі
свідомі того, як важко матері родити дитя. А так само і дитині не легко
проходити через невідомість. Так само коли людина вмирає – переходить до
вічного життя., вона переходить через невідомі нікому простори, дороги, шляхи.
І ми хочемо супроводжувати її в тому моменті.
Бо людина має стати перед своїм Господом
в цілій своїй величі і в цілій своїй немочі. І людина може заслужити вже
відкриттям свого серця прямого вічного життя, прямої нагороди, коли Господь
скаже: «Ходи Галино, сідай праворуч. Тут місце для тебе». А може людина мати
так само ще деякі хиби чи деякі помилки, які ще залишилися в неї. Я не кажу про
гріхи, про смертельні гріхи. І тоді людина вже не може заслужити собі небо.
Вона не може вимолити. Але ми можемо: як громада, як християни, які належимо до
тої самої Церкви. Церква вірних тут і Церква покликаних там. Ми є однією
Церквою Христовою і тому ми можемо молитися. І ми молимося. І в день смерті, і
в третій, і в дев’ятий і так дальше. Завжди можна молитися і завжди треба
молитися. Отаким чином ми творимо одну Церкву і ми творимо діло милосердя для
людини, яка відійшла. Реальне діло милосердя. Це краще ніж квітка, ніж обід,
ніж згадка про неї. Це є найкраще, що ми можемо зробити. Це більше ніж золото,
що ми віддаємо, наша молитва. Але наша молитва має бути спілкуванням із
Господом Богом. І тут є проблема: ми не завжди спілкуємося з Господом Богом,
навіть якщо ми думаємо, що ми це робимо. Для того, щоби спілкуватися з
Господом, треба виповнювати десять Божих заповідей. І тоді, якщо моє серце
відкрите, я сповнюю десять Божих заповідей, я є в стані Божої благодаті, тоді
йде спілкування між мною і Господом Богом. Інакше ні! Інакше я є ніби мобільний
телефон, який розрядився. Я його не зарядив. І я хочу розмовляти.
Так, що в цій молитві, в цьому золоті,
яке я хочу дарувати, якщо це має бути правдиве золото, то я маю бути в стані
Божої ласки. Тобто я маю висповідатися, маю бути готовим причащатися. Тоді я
спілкуюся з Господом Богом. Інакше ні. Інакше я спілкуюся з відображенням
самого себе, а не з Господом Богом. Так, що це є дуже-дуже важливе. Бо цей стан
Божої ласки, зокрема в той час, коли ми зустрічаємо смерть, він для нас є дуже
важливий зрозуміти його. Бо без нього нема вічного життя в небі! Без нього є
вічна смерть! Тобто кінець усього. А коли людина є в Божій ласці, вона щойно
починає своє вічне життя у славі Господній.
І нам, дорогі браття і сестри, є така
нагода. Похорон – це нагода, щоби ми роздумували над тим: чи ми можемо дійсно
допомогти Галині, згідно інструкцій Господа Бога. Не згідно нашої уяви. Це є
перша важлива думка і постанова. А друга є в тому дзеркалі смерті: як я
виглядаю? Який стан моєї душі? Куди я прямую? Чи я дійсно прямую до Господа
Бога, так як Він мене вчить, так як Він мене любить? Чи я вмію Його любити?
Коли я купую якусь апаратуру, дуже дорогоцінну, і мені дають інструкцію, я
вважаю своєю свободою виконувати дуже важку цю інструкцію. Чи я так само чуюся
свобідним перед Господом Богом, щоби Його десять Божих заповідей виконувати? Чи
це для мене є тягар? Чи ціль мого життя є небо, чи пекло?
От це є момент, коли нам треба про це
думати і відповідно реагувати, відповідно діяти. Бо ми всі з Вами покликані до
вічності до обожествлення. Тобто стати співрозмовниками із самим Господом
Богом. Пам’ятаймо про це. Будьмо гідні цього покликання. І таким чином ми
допоможемо Галині, допоможемо собі, створимо небо на землі, ми будемо щасливі у
своїх родинах, у своїй громаді, у своїй Батьківщині.
Нехай такою буде наша постанова тут
перед тлінними останками Галини. Господи, ми розуміємо ціль нашого існування,
ми розуміємо велике покликання, до якого Ти нас провадиш. І ми це будемо
робити.
Немає коментарів:
Дописати коментар