Супроти насильства й дезінформації – чи ми дальше любимо
і можемо передавати любов іншим, щоб тим самим знищувати ненависть; чи натомість
стаємо роздвоєними в нашому серці, в нашому умі, передаємо і помножуємо зло?
Слава Ісусу Христу!
Ми нині згадуємо мироносиць, тобто тих перших
християнок, які приносили миро для того, щоб тіло Ісуса Христа пошанувати. Щоб
Його привести в належний стан після смерті, для того щоби Він був як слід
похований. І ми тих жінок пригадуємо і даємо їх в приклад. Усім тим, які
допомагають, усім тим, які не тільки МИРО, але й МИР приносять серед християнської
громади і в імені Ісуса Христа всюди де це потрібно.
Коли ми нині думаємо: «а де нам потрібний мир? Де ми,
як християни, можемо бути мироносицями? Де ми можемо внести це, що бракує?»
Очевидно, що ми думаємо про російсько-українську війну і коли ми згадуємо цю
війну, нас може оволодіти страх, чи оволодіти якась розпач, що нема тому кінця;
ми не знаємо як вийти з того болота; війна, замість породжувати якусь ясність,
якусь любов у наших серцях, вона приносить
ненависть, злість, вона нас паралізує.
І тут інше питання наступає: «Ну, як ми, християни,
маємо на це дивитися? Не тільки дивитися, але, що ми маємо передати суспільству
для того, щоб самі жити Божою наукою, Божим миром, і щоб цей мир передавати
дальше. Дальше – це означає цілому українському народові, а так само
російському народові, але не тільки – цілому світому.
В такому випадку, що християнин має робити, щоби жити
в мирі? Вперше серйозно вірити в Ісуса Христа, бо коли ми дивимося на тих
простих жінок – мироносиць, ну вони, бачите, менше думали ніж апостоли, а
більше відчували, більше розуміли своїм серцем, своєю душею і, відповідно,
діяли. Вони просто любили Ісуса Христа, і через то, по мимо свого страху, по мимо
того, що вони входили на ворожу територію – територію римлян, вони мали цю внутрішню
відвагу і йшли із тим, що ми називаємо – гуманітарною місією. Мироносиці
йшли, щоб це тіло Христове, яке вже лежало без життя, звеличити, щоби йому
принести останню шану. Тим самим, вони переборювали страх, переборювали ту
ненависть, ту нехіть, яка наприклад була в апостолів. Отже, це один із
способів яким ми можемо діяти.
Другий спосіб є пам’ятати, що, щоб не ставалося, ми, у нашому серці, завжди маємо дивитися на всіх
людей і на всі події Божими очима, з Божої перспективи, а Господь Бог любить
так само нас, як і ДНРівців, чи інших сепаратистів. Він так само любить як
нас, так і весь російський естаблішмент на чолі із паном Путіном. Так, що
навіть якщо вони зле поводяться, навіть якщо вони поводяться не по
християнському, і не по людському, вони є так само як і ми – Божими дітьми. Оскільки
вони є Божими дітьми, вони є нашими
братами і сестрами. І тут ми собі маємо подумати: «Як я маю поводитися зі своїм
рідним братом чи сестрою, які звихнули, пішли на манівці?». Чи я маю раз і назавжди закрити всі справи з
ними, чи я маю по-християнському, крізь призму любові, до них звертатися і
старатися їм допомогти. Не в своєму імені, не своєю силою. Але Божою силою. Те
саме можемо сказати про наших батьків, чи про наших дітей, які відповідно не
поводяться.
Отже, наша роль
– християн – є розуміти, що тільки любов’ю ми можемо перемогти смерть і
ненависть. І ніякий інший шлях нам не є помічним, не поможе нам. Така є наука Ісуса
Христа, такий є смисл Христового розп’яття, такий є символ хреста й жертви,
такий сенс має похід жінок-мироносиць до гробу господнього. І з цієї причини ми,
і Ісуса Христа, і жінок мироносиць, і тисячі, мільйони мучеників пригадуємо
нині і вони для нас є прикладом, бо вони стали переможцями у Христі. Напевно ви
чули, що в цьому тижні, вірменська церква проголосила святими півтора мілйьона
людей, які загинули мученицькою смертю, підчас вірменського голокосту. Бачите, Церква і потім історія розуміє що переможцями,
є ті які діють за Божими законами, за законом любові, і щоб не сталося, вони не
бояться вірити, не бояться діяти по християнському.
Так, що дорогі браття і сестри, застановімося над
нашою участю в російсько-українському конфлікті, коли ми дивимося на
телебачення, коли ми чуємо наступну дурницю, яку сказали із Росії, чи коли ми
чуємо імена наступних загиблих.
Яка наша реакція? Чи ми кажемо: «Дякую Богу, за те
все, що сталося, Боже допоможи нашим померлим, Боже врозуми тих людей, які не знають, що роблять». Чи ми проклинаємо,
чи ми наповнюємося злістю.
Отут є дуже важливо, яка є наша роль: чи ми любимо і
чи ми ту Божу любов, яку ми відчуваємо, можемо передавати дальше і тим самим
знищувати ту ненависть; чи ми через ту злу інформацію стаємо роздвоєними в
нашому серці, в нашому умі? Ми
тоді точно поводимося так як диявол хоче: стаємо розтрощені, стаємо на різні
куски, розділені у нашому нутрі, ніби ми належимо Христові, а тут ми вже у
сатанинському ділі.
От, не легке завдання я вам даю. Молімося, щоб ми
могли бути мироносицями. Щоб в тих трудних моментах, ми могли носити мир, отже
мир, не наш людський, а Божий мир, цей мир який не каже: «одне око за одне око,
один зуб за один зуб», а який каже: «ви мене розпинаєте, я того не хочу, не
робіть того, але я вас люблю, я за вас це жертвую».
Чому? Бо ми маємо одного Бога – Він всемогутній, це
наш Бог, Він вседержитель, Він милосердний і Він є царем і паном нашого життя,
життя нашого народу, життя всіх народів світу. І нехай буде Його воля, а Його
воля добра як для мене, так для моєї родини і так для Моєї батьківщини!
Христос Воскрес!
Немає коментарів:
Дописати коментар