Християни VS. ПОЛІТИКА (Християни покликані ставати політиками)

(Чи християнин має займатися політикою?)

Бог вибрав нам час народження і батьківщину, тому ми разом із іншими відповідаємо за історичний розвиток спільноти в якій живемо.

Думка про те, що політика є місцем моральної небезпеки, не виправдовує самоізоляцію віруючих від політичної активності.

Тим більше, - якщо християни мовчатимуть, то хтось інший це зробить замість них, згідно свого бачення світу.

Активно займатися політикою, це сказати іншому - “ти не сам”, це дбати про спільне добро, а така місія - це виклик кожному віруючому. 

Ми не можемо не взяти на себе відповідальність за свій час, як це зробили християнські дисиденти Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська чи Іван Світличний. 

(Як християнин має займатися політикою?)

Християнин, який займається громадською чи політичною діяльністю повинен мати відповідний стиль життя.

Спільне добро можна осягнути, коли відповідально розуміти потреби людей та діяти відповідно до законів. Людина повинна бути у центрі політичної уваги.

Моральний вимір діяльності політика полягає у зобов'язанні розділяти долю людей та разом з ними шукати рішення соціальних проблем. Від політика вимагається, бути на передовій у важких пошуках добра і не йти за настроями тих, що шукають лише користі в інституціях. Яскравим прикладом цього є Магатма Ґанді.

Тому ті, хто несуть політичні та адміністративні обов'язки, мають володіти чеснотами, які на довгу дистанцію забезпечує тільки віра.

Словом, сьогодення вимагає від християн участі в політиці.

Треба жити історією, яка нам довірена.

Ти не один!

Дорогі друзі, дивіться відео на цю тему та підтримуйте нас. Для цього, будь ласка, підпишіться на канал та вмикайте 🔔! 

А також тицьніть вподобайку під цим відео 👍.

Церква забороняє кремацію?

Господь хоче, щоб усі люди були спасенні (пор. 1 Тимотея 2,4), але він не дає конкретних вказівок, як ховати мертвих. Ми, християни, віримо, що, як Ісус воскрес, ми теж воскреснемо в останній день: тому Церква завжди віддавала перевагу похованню померлих в землі, як знак очікування остаточного воскресіння. Практика поховань нагадує нам, що ми походимо із землі, до якої повернемось і так написано про нас у Біблії: "Бо ти є порох, і вернешся в порох!" (див. Буття 2,7; 3,19; Сирах 17,1).

Проте Церква не забороняє спалювати тіла померлих, тобто практикувати кремацію, тому що така практика "не зачіпає душі і не заважає всемогутності Бога відтворити тіло”. Таким чином, мова не йде про щось погане чи суперечливе християнській релігії. Причини для кремації можуть бути різні - санітарні, економічні, соціальні і гуманітарні. Протягом століть ставлення Церкви до цієї практики змінювалося в залежності від причин, з яких померлих піддавали кремації. Сьогодні мотивація кремації, як правило, інша, вона не криється в запереченні віри. Часто у великих містах ця практика пояснюється браком місць на кладовищах.

Церква однак уважна, щоб така практика не «була обраною з причин, що суперечать християнському вченню» (пор. кан. 876, § 3 ККСЦ). Якщо вибір кремації заснований на запереченні безсмерності людської душі чи нашого воскресіння з мертвих, Церква її забороняє.

Церква, наприклад, теж виступає проти розсіювання попелу в повітрі, на землі чи у воді, та збереження урн вдома або в іншому місці, ніж на кладовищі. Це тому, щоб смерть не була зведеною до приватної справи. А викидання попелу не дозволяється для уникнення всякого роду непорозумінь, а також на користь цього не можуть бути наведені гігієнічні, соціальні чи економічні мотиви, які обумовлюють вибір кремації. І з цієї ж причини не дозволено перетворювати кремованих на сувеніри, біжутерію чи інші предмети.

Кремовану людину потрібно належно поховати, або в землю, або у відповідних місцях біля цвинтарів чи церков. Це переважно просто стіна з іменами і комірками для праху. Це робиться для того, щоб зовнішня форма поховань вказувала нам на таємницю смерті, яка для всіх людей однакова. Це також стане відповідним способом вираження віри і надії у воскресіння тіла і більшою пошаною до усопшого. А, щоб не заохочувати людей до зміни звичаю, обряд поховання і відправа не можуть ні в якому разі відбуватися прямо в місці, де відбувається кремація, або при супроводі труни в місце кремації, а там де відбувається парастас для захоронення попелу.

Тепер ви краще можете підготуватися до своєї смерті і написати заповіт в якому все буде точно враховане згідно вашого переконання.

Ми всі воскреснемо!

Дивіться відео на цю тему: 

Чи можна розлучитись в Церкві?

В християнстві подружжя благословляється самим Ісусом Христом і стає вічним союзом! Точно так само вважають всі хлопці й дівчата, коли одружуються, християни вони чи ні. Це робиться, щоб навічно скріпити свою любов і щоб це всім доказати вони влаштовують надзвичайне свято - весілля. Біблія порівнює любов чоловіка й жінки до вічного зв'язку між Ісусом Христом і його Церквою (Ефесян 5, 25.32). Для цього шлюб є духовним знаком, який не стирається - тобто таїнством, і його важливими характеристиками є єдність і нерозривність. Цілі християнського подружжя, згідно ККСЦ 776 §1, є три - добро чоловіка і жінки, народження і виховання спільних дітей.

Але не всі знають, що любов - це не так отримувати, як давати, тож не готові це робити довгостроково. Тоді до згоди прийти важко, порозуміння кудись тікає і супруги перестають чути один одного. В такому випадку є 4 альтернативи:

жінкам вбити чоловіка, а чоловікам втекти до мами;

розлучитись в РАГСІ і забути про шлюб;

зробити сепарацію;

анулювати шлюб.

Втекти до мами легко. Переважно мати думає, що вона краще від вашого партнера знає, як вам бути щасливим в цьому житті і рада цьому “допомогти”. Вбити чоловіка можна по різному, вистачить подивитися пару фільмів і навчитися як це робити.

Так, здається ми кудись не туди зайшли. Насправді ми хочемо вам розказати лише про дві альтернативи які вам пропонує Церква.

Сепарація - це коли ви вважаєте, що щось не те робиться в подружжі, наприклад: “подружня зрада; небезпека для душі і тіла; нестерпна поведінка когось із супругів” і ви для того, щоб помиритися просите благословення в Церкви, щоб ізолювати себе на визначений період. Тобто, сепарація - це не скасування вашого шлюбу, а ніби пауза. Ви все ще разом, але вже не разом живете чи не поводитесь як сім’я. Сепарація може тривати тиждень, рік, а може і ціле життя, але в такому випадку, ви вже не маєте права на ще одне вічання, бо ви в цей момент знаходитесь в шлюбі.

Інша справа - це ануляція шлюбу. Тоді церковна влада дає вам папірчик, що вашого шлюбу ніколи не було і ви знову можете одружитися вперше з іншим партнером. Зараз може здатись, що це якраз те саме, що всі називають розлученням. Але, ні!

Зараз слухайте уважно. Канон 853 каже: “Священний подружній вузол не може бути розвязаним ніякою людською владою і з жодної причини, крім смерті”. Отже, Церква робить ануляцію шлюбу, лише тоді, коли вважає, що цей шлюб не був шлюбом, тобто незаконно укладений. Це може бути у випадках коли шлюб відбувся з якоюсь перешкодою - недостатній вік, кровні зв’язки, попереднє подружжя, чи примус до нього. Або наприклад, коли вияснилось, що ваш чоловік монах.

А розлучення - це коли надія і любов, які мали бути вічними, засмітилися і зіпсувалися; і замість того щоб поприбирати там, вам вже плюнути на закони Церкви про нерозривність подружжя, і ви будуєте собі нове життя поза межами Церкви. Бо справді, розлучити істинний шлюб в Церкві не можна. При тому розлучені не є відлучені від Церкви, вона їх далі заохочує жити по-християнськи, особливо виховуючи своїх дітей у вірі.

Справжня любов - вічна!

Дивіться відео на цю тему: 

Рай і Пекло - як доїхати?

Привіт! Смерть, суд, рай, пекло - все звучить трохи страшно і загадково, бо й справді - нам мало що відомо про ці речі. Проте, це чомусь не заважає деяким людям легковажно про то говорити, ба більше лякати один одного. Сьогодні ми трохи привідкриємо завісу цього питання і коли вам наступного разу скажуть “Ой, та тоді дорога до пекла” ви зможете дати достойну відсіч.

Чи хтось знає хто піде до Пекла? Відповідь очевидна - ні. Якщо хтось знає, то це звучить доволі дивно, бо Церква ніколи з певністю не казала, що хтось туди потрапив. Цього також немає в Святому Письмі. Ми навіть не знаємо чи Сталін і Гітлер попали до Пекла, бо будь-яка людина в останній секунді свого життя може усвідомити собі вчинене зло і  просити пробачення в милостивого Бога.

В чому тоді справа з Пеклом? Бог, наш милосердний Батько не засуджує людей. Це ми самі собі оголошуємо вирок вчинками, знаючи що вони не добрі. Бог ніколи не закриває нам дверей Раю, це ми замикаєм двері до Бога. 

Катехизм Української Греко Католицької Церкви каже, що пекельний «вогонь» – це нездатність нерозкаяної людини прийняти Божу любов. Пекло є не так покаранням Божим, як добровільно вибраним станом людини. У цьому стані душа, коли опиниться поза гармонією, в якій її створив Бог, буде відчувати розлад із собою, буде каратися внаслідок цього розладу й відчуватиме відплату за свою непостійність і невпорядкованість.

Так що Пекло це не просто страшилка, а реальна альтернатива стану нашої душі. Його часто символізують вогнем, смолою, жахливими муками, для того, щоб людям було легше це уявити, але не потрібно сприймати буквально ці метафори і вірити існування реальної фізичної локації з вивіскою “пекло”.

Отже, ви зрозуміли, що Пекло - це відсутність особистого контакту з Богом! Рай, натомість - це зустріч із Богом! Це остаточний союз між Богом і людиною, це найглибше прагнення людини, що остаточно приводить її до щастя (див. 1 Коринтян 13, 12; 1 Іван 3, 2). 

В чому полягає трудність? З одного боку, ми маємо записану в Біблії, Божу волю, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тимофій 2,4),  з іншого - свободу, яку Бог надав всім. 

Ми стикаємося з двома принципами, які, безумовно, суперечать один одному: Бог — це любов і всі люди вільні. А чи не буде це поразкою Бога, якщо він втратить навіть когось одного зі своїх дітей, яких сам створив? І як «змушувати» до спасіння свобідну людину, яка цього не хоче?

На ці питання не зміг дати відповідь ще ніхто, і напевно за життя ми цього не дізнаємось. Але ми тут хочемо зацитувати апостола Павла, який каже, що так само як на всіх прийшло покарання через одного, так само і через одного всі будуть виправдані. 

Так, можливо, це не значить, що всі будуть спасенні, бо це залежить від нашого власного вибору. Але точно означає, що спасіння запропоновано кожному, і це принаймні дає нам підстави сподіватися на спасіння всіх.

А секретом, прямого попадання до Раю з нами поділилася свята Тереза з Лізьє. Вона каже, щоб ми завжди любили Ісуса і наших братів та мали довіру до Божої любові до нас. Якщо ми любимо якомога більше тут, на Землі, не відмовляючись від будь-якого вчинку милосердя, наша душа точно попаде до Раю. 

До зустрічі в Раю!

Дивіться відео на цю тему:

Неможливо бути людиною і не слухати іншого, щоб його почути.

Є одне слово, яке нам не подобається - це рабство. Тим більше, якщо воно відноситься до нас і хтось сказав би, що ми є рабами когось чи чогось. Таке негативне сприйняття слова “рабство” зокрема відчутне серед народів, які століттями терпіли панування інших. В Україні ми переживали і ще частково переживаємо виїздну работоргівлю, панщину, а також - за виразами Тараса Шевченка - “підніжок” чи “грязь Москви” та інших окупантів України. 

Чи нам це подобається чи ні, але нині апостол Павло, в своєму дуже короткому зверненні до нас, вживає це слово в трьох станах: “раби нечистоти”, “раби праведності на освячення” та “раби Богові”.

Павло твердить, що людина є рабом гріха і вона може стати рабом справедливості. Така переміна стається задля того, що Ісус Христос переміг смерть, переміг гріх через своє воскресіння. І всі люди, які стають членами його тіла - Церкви, покликані до цієї самої життєвої переміни.

Слово “раб” для Павла не є негативним, бо воно означає повноту служіння, свідомий вибір. Він пише, що ми є рабами того “кому підкоряємося: чи то раби грiха — на смерть, чи то послуху — на праведнiсть?”

Іншими словами - неможливо бути людиною і не слухати іншого, щоб його почути. Якщо буде наше зусилля для освячення, тобто послух і служіння Богові і ближньому, то родитимуться малі й великі спільноти, які принесуть плоди радості і свободи. А, якщо не буде постійної внутрішньої боротьби із своїми немочами, то ми станемо носіями смерті - розбрату, розпусти, лінивства, ізоляції. Чи в одному чи в другому випадку ми мусимо бути рабами в значенні апостола Павла.

Усвідомімо собі нині, що оскільки ми не самі себе створили, а є Божими створіннями, нашим Богом є Ісус Христос і в послусі Йому є наше визволення - рабство на свободу. Інша світоглядна чи просто життєва приналежність, це рабство на смерть.

Євангелист Матей продовжує тему влади і абсолютного послуху. Він переповідає слова чужого для палестинців, римського сотника, який прийшов по допомогу до Ісуса: “Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я — людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить”.

Сотник говорить про три різні влади: владу Ісуса - “промов тільки слово”; владу над собою - “я — людина підвладна” і владу свою - “маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить”. 

Він напевно інтуїтивно розуміє поняття “рабства” про яке писав святий Павло. Сотник йшов так далеко до визнаного авторитету, щоб тільки попросити його віддати наказ. Така готовність слухати іншого є тотожною до віри. “І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі”.

Думаймо над тим, хто і як нами керує? Від кого чи чого ми залежні? Яким ідеям ми служимо? Які меседжі ми розповсюджуємо? В яких залежностях ми знаходимося? Подивімся, які плоди такого нашого “рабства”, тобто “послуху”? Яке, це слово, яке нами керує, яке це слово - яким ми володіємо і поширюємо? 

Послання Апостола Павла до Римлян 6, 18-23.

16  Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе як раби на послух, рабами того ви і є;

кого слухаєте: або гріха — на смерть, або послуху — на праведність?

17  Дякувати Богові, що ви були рабами гріха, але сприйняли серцем те вчення,

якому віддалися.

18  Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності.

19  Кажу це по-людському, з огляду на немічність вашого тіла.

Бо як ви віддавали ваші члени в рабство нечистоті й беззаконню для беззаконня,

так тепер віддайте ваші члени в рабство праведності — для освячення.

20  Бо коли ви були рабами гріха, то були вільні від праведності.

21  Який же плід ви тоді мали? Його ви нині соромитеся, бо його кінець — смерть.

22  Нині ж, звільнившись від гріха і ставши рабами Бога, маєте ваш плід — освячення,

а кінець — вічне життя.

23  Адже заплата за гріх — смерть, а Божий дар благодаті — вічне життя в Ісусі Христі,

нашому Господі.

Євангеліє від Матея 8, 5-13.

5  Коли ж Він увійшов у Капернаум, до Нього підійшов сотник, благаючи Його

6  і промовляючи: Господи, слуга мій лежить вдома паралізований, тяжко мучиться.

7  [Ісус] йому каже: Я піду й оздоровлю його.

8  У відповідь сотник сказав: Господи, я не достойний, щоб Ти ввійшов під мій дах, але

тільки скажи слово, — і мій слуга одужає.

9  Тому що і я людина під владою, і в себе маю воїнів; кажу цьому: Іди! — і йде; іншому:

Прийди! — і приходить; моєму рабові: Зроби це! — і робить.

10  А Ісус, коли почув, здивувався і сказав тим, які йшли за Ним: Запевняю вас: ні в кого в

Ізраїлі не знайшов Я стільки віри.

11   Кажу вам, що багато хто прийде зі сходу й заходу і сяде з Авраамом, Ісааком та Яковом

у Царстві Небесному,

12  а сини Царства будуть викинуті в навколишню темряву; там буде плач і скрегіт 

зубів.

13  А сотникові Ісус сказав: Іди, нехай буде тобі так, як ти повірив. І його слуга тієї ж миті

одужав.

Переклад Біблії Р. Турконяка 2011, Українське Біблійне Товариство.

Проповідь о. Михайла Димида на 4-ту Неділю по Зісланні Святого Духа 05.07.2020 р.

Чи можна позіхати на Літургії?

У вас точно був цей момент, ви стоїте на Літургії і так смачно широко позіхаєте. І тут на вас раптом починають осудливо дивитись всі бабусі, мовляв “І як тобі не соромно?”

Давайте, розберемось, хто що чинить не так, і що ще можна, чи ні, робити під час Літургії чи просто в Церкві.

Одні кажуть, що якщо ви позіхаєте під час молитви, то на вас накладена порча, тобто зле чарування. Інші кажуть що це вроки чи негативні енергетичні впливи злого духа.

Багато людей справді вірять у існування таких явищ, натомість Церква скептично ставиться до них.

Ймовірно, все виникає з простих прозаїчних причин: перше - це нудьга, бо не є таємницею, що для більшості людей, не до кінця зрозуміло, що відбувається в храмі. Ще й монотонний спів священика викликає сонливість. Та найімовірніша причина це те, що задушливий запах, велике число прихожан та специфіка кадила викликають нестачу кисню, його недостатнє надходженнє в організм. Саме тому вам і кортить вдихнути велику кількість повітря, тобто позіхнути.

Чи це зле і чи це означає, що наша молитва не справжня?

Наша відповідь - категорично ні! Чому? Бо ми не роботи, які запрограмовані і діють відповідно якихось строгих правил. Ми не можемо увійти в храм і вдягнути скафандр, щоб ізолюватися від реальності і нашого широкого емоційного світосприйняття.

Ми молимося по справжньому, якщо присутні наше тіло, дух і душа - тоді все наше єство входить в розмову із Ісусом Христом.

В такому разі можна сміливо розчіпати куртку, сідати на підлогу, не боятися підходити до переду, почуватися вільними. Все це добре поки неo заважає молитись іншим і це треба брати під увагу.

А якщо ви зауважили, що хтось позіхає поруч, то не біжіть цій людині робити зауваження, бо можете порушити внутрішній спокій як свій, так і нещасного позіхаючого.

Що важливо - бути активними учасниками діалогу зі священиком, тобто мати в руках молитовник, щоб розуміти слова. Бо саме вони поступово інтегрують наш особистий світ в спільнотну молитву. Все, що тоді діється в нашій голові може прославляти Бога.

В храмі - співаймо!

Дивіться відео на цю тему: