Історія про камінь, який трясся

Вона дуже хотіла вчитися малювати, а Він не дав їй жодного уроку! 

91-ій річниці з дня народження вчителя присвячується.

Іванка Крип’якевич-Димид

Він казав їй про листя під ногами: ДИВИСЯ! Яке то гарне! Єдине, за що я буду шкодувати, коли піду ТУДИ – це те, що не буду бачити цього листя. Як Ти думаєш, чи на небі я зможу малювати?

Він казав їй: Чи ти ЧУЄШ музику, коли шумлять дерева? Це ж Березовський, -  «Не отвержи мене во время старости».

Йому було 65, їй 20.

Він казав їй: «ТОРКНИСЯ моху, торкнися і збагни: усе це, що Ти бачиш, чуєш, відчуваєш, - усе різноманіття світу – це ЙОГО САД, це РАЙ, це диво. «Підніму камінь і бачу Тебе. Кору відколупаю з дерева і бачу, що жуки написали на стовбурі Твоє ім’я.» (К.З)

«Лиш камінь, той що потрясеться, покаже хто Тебе любив…»

Він казав їй: «Зроби мені знимку під цим старим деревом. Ти назвеш її «Два пеньки». Він питав: Коли прийдеш до майстерні? Я чекатиму. Можна, я назву тебе «Петро»?

Вона погодилася бути Петром, бо це була ГРА.

Він любив гру, таємниці, шифровані листи. Вона шукала Вчителя... І знайшла більше ніж Вчителя. Більше, ніж Друга. Писала Йому:

«Петро вже не петрає / скільки тих днів / без Вас перетерпів, і знову / в уяві Петровій Ваш образ встає / і терпне притлумлене слово.»

Вона приходила до майстерні після пар в Академії Мистецтв. Батьки знали, що Вона у Вчителя і були спокійні. Коли фіртка була закрита, перелітала через паркан. Тричі постукати, потім кинути камінець у шибку і чекати, що відкриють. Точно відкриють, бо у майстерні горить світло! Це була велика гра.

Іноді Вона затримувалася там до пізніх сутінків. Він відпроваджував її до  трамваю. Подавав руку на прощання. «Vita brevis. Злодійкувато ховаю руку до кишені, поки ще у ній живе Ваш дотик. Чому воно таке крихке, оте VITA? Ars longa. Найбільше ARS сказати: до-побачення! і просто піти, тоді коли так хочеться залишитися…»

Вона дуже хотіла вчитися малювати, а Він не дав їй жодного уроку! Замість того частував її чаєм і вівсяним печивом. А потім вони розмовляли. Властиво, говорив Він, а Вона була лише вухами.

Не все розуміла, але бачила, що Йому дуже важливо комусь оповідати своє життя, іноді Він хвилювався, потирав руки (великі, надзвичайно гарні руки) іноді плакав.

Одного разу Вона наважилася Його обняти. Він пригорнув її міцно-міцно до грудей і так вони стояли, як два дерева цілу вічність. Вона чула, як б'ється під картатою сорочкою Його серце. Відчувала м'яку бороду на своєму плечі.

Коли Вона не заставала Його в майстерні, тоді залишала записку, наприклад таку: «Аз єсьм Петро. І завтра буду в сьомій. І усмішкою сяятиме твар. Чи зможу Вас застати в Вашім домі? Канони барв збагнути невідомі і жертву музам скласти на вівтар?»

Він сміявся, і ховав ті писанія до шухляди. Найкращою була така: «Боже! Зроби мене білим клаптем паперу. Потім зігни вчетверо і проколи цвяхом, щоб я міг сказати «Доброго ранку!» людині з ключем.» Біля дверей майстерні Він прибив цвяха без голівки і прив'язав до нього цурпалок олівця, щоб можна було писати записки. Це було ще до ери мобільного зв'язку.

Одного разу,  коли Вона прийшла до Майстерні, побачила що Він лежить дуже блідий на старому тапчані, який правив Йому за ліжко. 

- Сядь біля мене, – попросив Він. – Розкажи щось.

- Що з вами?

 - Серце. Нічого, дитино, це мине, – він ніжно поглянув на неї. – Скажи мені щось.

І вона почала читати з пам’яті:

«Згадаєш їжака, що я приніс

І як вночі він бігав по кімнаті,

А вже роки убогі і багаті

Як сніг січневий, промайнуть навкіс.

Забудь ім’я, і голос, і слова

Лише згадай, що серпень був, як вершник.

Заносилось на дощ. Дивак і віршник

Прийшов вночі і руки цілував

А інший хтось цей аркуш відшука

І в нім, далекім, блисне, наче спалах

Моя любов до жінки, що не спала

І хлібом годувала їжака.» (Л. Кисельов)

Коли Вона закінчила читати, глянула на Вчителя. Він лежав на подушці з закритими очима, усміхався і рум’янець палав на  щоках.

-  Як Ти сказала? Серпень був як вершник? А як там про сніг січневий? Ану, прочитай, прошу, ще раз.

Після третього разу Він підвівся і пішов до кухні, щоб приготувати чай.

Коли він помер, їй було 30 років і вона мала двох дітей і носила третю, свою «осінню Магдалину».

Вона пішла не на похорон, а до парку, щоб подивитися, як падає жовте і червоне листя з кленів, щоб слухати, як співають дерева і торкатися руками каменів.

Наступного тижня шукала Його могилу, бредучи по пояс в кропиві. Сліз не витирала. Шукала Його. Згадала пісню: лиш камінь, той що потрясеться… Шукала камені, читала написи… Знала, що поховали коло сина… Нема…

Почала співати: «Прощаюсь, Ангеле, з Тобою…» На цвинтарі було тихо. Лиш краплі дощу подали з гілок. Десь крикнула сойка. Майнула білочка.

… а як колись Тобі прийдеться

шукать мене серед могил,

лиш камінь, той що потрясеться

покаже, хто Тебе любив… - коли доспівала оте «любив», нахилилася, щоб зашнурувати черевик. Живіт на дев'ятому місяці не дозволяв це зробити, тому довелося опертися ногою на чийсь надгробок. Коли врешті мокру шнурівку було приборкано, вона підвела очі і прочитала:  КАРЛО ЗВІРИНСЬКИЙ.

Львів, 17 липня 2014 р. Б.

(св. Карла за латинським календарем)